Чтение онлайн

–  Він на вас дуже… тобто ви на нього, - сказав хлопець.

Я підвів брови. Де це таке видно? Щось лядське у мене в обличчі дійсно є, але щоб таки схожий…

Надивившись на предка, я перевів очі на свого вбивцю. Той сидів, неначе перемогу якусь здобув, і аби трохи збити такий настрій, я знову копнув ногою у тонке хлоп’яче коліно. Він закусив губу. Ні, треба зізнатися, цей бовдур таки вивів мене з рівноваги.

–  Ну, - процідив я крізь зуби, намагаючись залишатись спокійним.

Він тер коліно.

–  Ну, - повторив я загрозливо.
– Ти, падло, не викаб-лучуйся. Почав щось казати - кажи.

Він, певно, не хотів більше отримувати, тому знову заговорив:

–  Вашого прапрапраріда після розгрому заслали до Бесса-рабії, у його маєток. А там поруч було село, де жила моя пра-прапрабабця. Князь залицявся до дівчат, хоч мав жінку і сина, а дівчата відмовити не могли, бо він шляхтич, лях і гарний…

Я дивився на нього, як на діда Панаса з “На добраніч, діти”. А він, наче й справді дід Панас, почав розходитись. Кудись зник впертий вираз із його очей, і замість нього з’явився дивний вогник. Навіть розбита пика набула якогось натхненного виразу.

–  Ну і почав князь з дівчат свого села, а як перебрав, пішов до сусідніх. А бабця моя була гарна, і був у неї хлопець, Іван. А її звали Марійкою. Ну і дід ваш накинув на неї оком, - хлопець шморгнув носом.
– А вона була дівчина чесна. Та ще й дід мій, Іван. У них вже змовлено було. А князь - відоме діло. Пограється і покине. Ну от. Вона ні за що. Не хоче. А він ходить, подарунки носить. І вже сердитися почав, а вдіяти нічого не може. Бо село не його було, а вільне… А коли Марійка вже зовсім князю відмовила, почалися у її батьків в господарстві великі збитки. Вовки дерли овець. І не їли, а подеруть, покидають і тікати.

Ні, не подумайте, що я всю цю історію слухав більше, як упіввуха. Я просто сидів і сам собі дивувався. Хто б оце міг подумати! Посеред Варшави мені дають портрет мого власного діда, і хто - та сама людина, що стріляла в мене зі справ-жнісінького пістоля. Добре, хоч глушак заклинило. І оце виходить, на картинці мій справжній дід, князь. Тобто в моїх жилах тече кров цього чувака на портреті. Чорт! Останнє вразило мене чи не більше за пістоля та ножа.

А мій убивця розповідав, немов повторював сто разів говорене: - І пішов, значить, батькам великий збиток. А князь ходе і каже - згоджуйся, Марійко! А за кожну мертву вівцю буде в твого батька три. Дуже йому захотілося. А вовки вже почали навіть чабанів дерти. Одного порвали - ледве відходили. І тоді покликав Марійчин батько до себе Івана та й каже йому - ти, каже, як мені в зяті хочеш, зроби щось із тими вовками, бо ж хлоп молодий та дужий. Бо все одно твоя худоба буде, як помру, а як задеруть усіх - будеш без овець. А Іван кмітливий до того ж був і зрозумів, що тут щось не теє, бо де це бачено, щоб вовк подер вівцю і покинув. Пішов Іван до знахаря, поніс могорич. А знахар каже: ти, каже, хлопче, подивись, бо то, певно, вовкулака ходе, а не звичайний вовк. А вовкулаку можна вбити тільки ножем сім разів освяченим. І осьо на тобі, каже, свяченого ножа. А Іван взяв того ножа та пішов отару сторожити…

При останніх словах я відчув під ліктем холод сталевого леза і вмить повернувся на грішну землю. А повернувшись, почав вдумуватись у все, і потрошку у мене почало холонути в животі.

–  Чекай, а де ти взяв ножа?

Хлопець перевів на мене очі, і я жахнувся, побачивши їх вираз. В них палав вогник, навіть вогонь. Але то був вогонь божевілля. Хлопець абсолютно точно був причучурений, він говорив, наче магнітофон, без жодної власної інтонації.

–  Ніж?
– перепитав він своїм дерев’яним голосом.

Я кивнув і, знайшовши руків’я, підняв над ліжком важку зброю. Дивно, але блиск леза якось заспокоював - просто я ніколи не мав справи з божевільними.

–  Купив… Я його купив. Сім років святив.

–  Що?!
– я мало не влучив вістрям у власне коліно.

–  Святив. На Великдень. Сім років… Важко святити ножа. Треба його ховати, щоби панотець не побачили.

Точно божевільний. Я навіть пожалкував, що просто не прибив його як слід у парку - все було б легше. А хлопець відвів від мене свої палаючі очі і запитав:

–  Ви будете слухати далі?

Я не відповів, та він, певно, й не потребував відповіді.
– Іван узяв ножа і пішов сторожити отару, а як ішов селом, то до нього пристала Марійка. Візьми, каже, мене з собою. Він спочатку не хотів, а вона умовляла, ну то він і взяв. Прийшли вони отару сторожити, вогонь розпалили…

Я дивився на хлопця і не міг второпати. Сім років святив ножа. Скільки ж це буде… сім… То він ще до Горбачова мав почати. Жарти, чи що? А може, він його і не святив. Може, він навигадував, цей пришелепуватий.

–  Вогонь розпалили. Вівці в кошарі мекають. Наче нічого нема. Але тільки минула північ, як раптом вівці заметушилися. Скочив Іван з місця, а з лісу біжить на нього вовк. Та не звичайний, а просто величезний. Хутро у нього вогнем горить, очі блискавками, лапи топчуть траву, аж та стогне. Марійка злякалась, кричить: Іване, то князь! Впізнала, значить. А вовкулака спинився і каже: так, князь. Не хотіла ти мене, Марійко, людиною, то я прийшов вовком, може, так тобі більше сподобаюсь. Тут Іван схопив ножа та як стрибне вперед просто на князя. А той засміявся і каже: жалко мені тебе, Іване, та нічого не поробиш. Задеру я тебе, як ту вівцю. А от побачимо, крикнув Іван. Почали вони битися. Вовк стрибає, а Іван його ножем. А князь спочатку не знав, що ніж у Івана свячений, а потім, як дістало його, закричав, загорлав, а Іван його ще раз, та ще раз, поки кров із нього вся вийшла на траву, а трава ту кров брати не хотіла, і потекла вона далі… І тут мене немов по голові стукнуло. Чорт! І як це я зразу не здогадався.

–  Слухай!
– гукнув я.
– Так оце тому ти в мене і стріляв срібною кулею!

Хлопець кивнув, не припиняючи говорити.
– І коли витекла остання краплина, перекинувся вовк на князя Язовецького, і сказав він: ти вбив мене, Іване, але це тобі не минеться. Бо я вовкулака з діда-прадіда, і діти мої усі будуть вовкулаки, і колись останній з мого роду загризе останнього з твого роду. А ти, - сказав він, - Марійко, якщо одружишся з ним, то твого онука колись загризе мій, а як ні, то ні.
– Сказав так і зник. А на другий день почули, що князь Язовецький упав з коня і забився на смерть. А Іван одружився з Марійкою, і вівці в них ніколи вовк не дер.

Гарна казочка. Я подивився на казкаря. Хлопець з останніми словами замовк, наче його вимкнули.

–  Все?
– спитав я.

–  Все, - вичавив він з себе, і тут раптом його затрусило страшно, немов у лихоманці, голова впала і затіпалася туди-сюди, мало не відриваючись від шиї. Я вперше бачив, щоби людину отак трусило. Може, це епілепсія? Я швидко підвівся, налив склянку води і тицьнув хлопцеві в губи. Він заклацав зубами по склу, але щось таки випив. Все це скидалося на справжнісіньку божевільню, і я все менше відчував себе лікарем і все більше - пацієнтом. Коли хлопець став труситися з меншою амплітудою, я сів поруч і обхопив свою бідолашну голову обома руками. Що ж це виходить, га? Це виходить, що мене хотіли вбити через… через…