Чтение онлайн

Та за мить Володя роздивився, що потвора не що інше, як безліч морських великих крабів, які натрапили на щось їстівне. Переплітались когтисті клешні, настовбурчувалася щетина вусів, і колючі панцири, здавалось, скреготали під водою, чіпляючись один за одного.

— Бухта крабів, — проказав Володя.

Спрага мучила його нестерпно. «Невже на острові не знайдеться Долини Прісного Джерела?» Але такої долини юнак не знаходив. Інколи він натрапляв під скелями на траву, вкриту росою. Тоді хлопець ставав навколішки і, припадаючи до землі, злизував блискучі холодні краплини. Але сонце здіймалося все вище, і незабаром роси вже ніде не можна було знайти.

Перемагаючи млявість у всьому тілі і раз у раз облизуючи сухі, порепані губи, Володя видирався на кручі, спускався в неглибокі вузькі ущелини, простував горбами, зарослими низенькими, скаліченими вітром соснами й жовтою травою.

Сонце було вже над головою, коли юнак присів спочити під навислою скелею, ховаючись від сонячного проміння. Навколо не було жодних ознак присутності людини. Володя подумав, що невідомий, який стогнав уночі, міг досі померти. А може, він безмірно страждає під гарячим промінням, не в силі сховатися в холодок?

Ні, не можна відпочивати. Треба негайно шукати далі.

Володя схопився. Та не зробив він і кількох кроків, як зупинився мов укопаний. Здавлений покрик застиг у нього на устах…

Не далі як за десять метрів у невеличкому вибалку сиділа людина. Володя бачив тільки її широку спину й потилицю. Людина схилилась над чимсь довгим, зчорнілим…

Так минуло кілька секунд. Потім, наче відчуваючи, що в нього втупилися чиїсь очі, невідомий повільно повернув до Володі худе, змучене обличчя.

— Тату! — несамовито гукнув хлопець і кинувся до батька.

Коли вгамувалася перша гаряча, безтямна радість несподіваної зустрічі, почалися безконечні квапливі запитання й розповіді. Вислухавши сина, Іван Іванович розказав свої пригоди. Вони мало відрізнялись од пригод Володі. Дорошукові вдалося впіймати на хвилях і вдягти на себе рятувальний круг. До геолога підплив Хотта, і вони намагалися не губити один одного з очей, хоча це було надзвичайно важко. Буруни несли просто на скелі. Тоді обоє вирішили будь-що-будь дістатися до землі.

Хотта впіймав дошку від шлюпки, і, користуючись нею як бар'єром, обидва попливли вперед. Іван Іванович щасливо уникнув зустрічі з гострим камінням, йому лише дуже поранило ногу. Хотту ж ударило об скелю головою. Геолог ледве встиг підхопити його мертве тіло і витягти ось на берег.

Труп Хотти лежав тут же поряд, втупивши в небо скляні, застиглі очі.

Іван Іванович похитнувся. Блідість вкрила його обличчя.

— Що з тобою, тату? — кинувся Володя.

— Нічого, сину, — прошепотів Дорошук. — Втратив багато крові… І потім… Їсти хочу й пити… пити…

Минулої ночі геолог був непритомний, тому й не чув, як гукав Володя. Прийшов до тями він тільки на світанку. Перев'язав собі рану на нозі і, шкандибаючи, вирушив оглядати землю, на яку він потрапив. Але, відчуваючи, що втрачає останні сили, Іван Іванович повернувся до мертвого Хотти.

Володя схопився. Він бачив, що батькові треба негайно дати попоїсти. Юнак згадав про Бухту крабів. Довго міркувати не доводилося. Він залишив батька самого і подався понад берегом. Увійшовши по коліна в воду, він спритно вхопив одного великого краба і викинув його на сухе. Потім другого і третього. Решта крабів швидко розбіглись.

Володя повернувся із здобиччю. Він боявся, що батько не стане їсти сирого м'яса крабів. Воно було жовтувате й гидке на вигляд. Але хлопець помилився. Іван Іванович затулив собі двома пальцями ніс, щоб не чути запаху, і почав їсти так, наче приймав рицину. Дивлячись на нього, почав їсти й Володя. Юнак відчував, як з кожним шматком проковтнутого м'яса відновлювалися сили і кров починала жвавіше пульсувати в жилах.

— Чудове меню! — посміхнувся Іван Іванович. — Слово честі, що я далі навіть не торкнуся свого носа, бо цей запах починає мені навіть подобатися. Просто чудове, смачне й ніжне м'ясо, яке трохи відгонить морем і водоростями.

— Крім того, трохи тхне молюсками, — додав Володя. — Клас черевоногих, здається…

В уяві зринула Інга.

— Клас черевоногих, група молюсків, — повторив юнак.

— Ти добре пам'ятаєш зоологію, — сказав Іван Іванович.

Володя почервонів.

Шкандибаючи і спираючись на сина, геолог видерся на вершину горба, звідки було видно оддалік смугу невідомої землі. Довго він стояв мовчки, вдивляючись у далекий берег. Потім сказав:

— Це Сахалін. Мені здається, що я бачу навіть нафтові вишки. Питання в тому, кому належить ця земля. Чи це наш Сахалін, чи Карафуто?

— Голова чи японський хвіст?

— Саме про це я й хочу довідатися, сину…

Йото блакитні очі спинилися на Володі. Юнак прочитав у них глибоку любов і приховану тривогу.

— Коли б у нас була радіостанція, Володю! Ех, ми б не журились! А зараз єдине, що треба робити, це сигналізувати. Треба, щоб робінзонів зняли з цього безлюдного острова.

Дорошук, як і завжди, намагався жартувати, але прихована тривога світилася в короткозорих очах, і це ясно бачив Володя. І тривога ця, певно, була саме за нього, за Володю.

Іван Іванович почав махати сорочкою, як прапором, йому допомагав син. Обидва стомились, але ніяких сигналів у відповідь не було.

— Чи там є хтось живий? — вихопилось у геолога. — Схоже на те, що мешканців отих присадкуватих будиночків виморила чума. Нас ніхто не бачить. Це дуже ймовірно. Коли б у нас були сірники або збільшувальне скло, ми б запалили вогнище…

— І коли б ще була вода!

Сонце почало схилятися на захід. Треба було знову думати про їжу. Ловити крабів тепер пішли вдвох: батько й син.