Чтение онлайн

— Ось що, — запропонувала дівчина, — коли хочете, навідайтеся до лікаря дядька Фері. Мабуть, в нього заповіт старого. Хтозна, чи не відказав він квартиру вам…

— Ви знаєте, де живе той лікар?

— Заждіть, я десь записала адресу, бо дядько Фері одного разу рекомендував мені його. — Єва взяла свою сумку і заходилась ритися між своїми записами. — Ось вона. Вулиця Керт, чотири.

— Як його звуть?

— Цього я вже не знаю, — одказала дівчина. — Хоч старик і називав його, але я забула.

— Нічого, знайду. Навряд, щоб у тому будинку жило кілька лікарів.

— Здається, він високий, русявий, років сорока. Одного разу заходив до ресторану. Так. Згадала.

Шош підвівся.

— Дозвольте попрощатися, — подав він дівчині руку. — Дякую за все.

— Ні за що. Приємно було познайомитися з вами, — сказала Єва. — Сподіваюсь, ми ще зустрінемось.

— Очевидно. В мене немає в Будапешті знайомих. Принагідно загляну в ресторан… — обіцяв Шош і рушив до дверей.

— Ви забули свою газету, — гукнула йому навздогін дівчина.

— Це не моя, — здивувався Шош. — Вона лежала на столі ще до нашого приходу.

Єва вражено спинилася. Її збентеження тривало всього якусь мить. Вона всміхнулася.

— Звичайно. Я забула. Вчора ж сама купила її. Знаєте, я дуже люблю спорт, — додала вона для пояснення.

— Я теж, — всміхнувся капітан.

Коли Шош залишив квартиру, Єва роздратовано підійшла до стола і підняла газету. На ній була завтрашня дата [11] . Її роздратування ще зросло.

Іштван прибув до Будапешта ранком. Він не поїхав трамваєм, а вирушив пішки. Пройшовся в район замку, зайшов у маленький ресторан, поснідав, потім, повільно прогулюючись, побрів містом. У нього було таке відчуття, що кожен стежить за ним, паче людям було відомо, що він вночі перебрався через кордон. Біля вежі рибалок [12] він сів на лаву і деякий час зачаровано дивився на широку панораму міста. Думки безладно вирували в голові, страх дедалі наростав. Він не знав, як згаяти час. Вирішив піти в якусь лазню. Вибрав таку, де рідко бував, бо в критому басейні його знають. Повільно побрів туди. Перехожі оглядалися йому вслід. Це стривожило Іштвана. Він подивився на себе і вжахнувся: плащ, черевики — все було в грязюці. В такому вигляді люди не звикли гуляти по місту. Ще добре, що не привернув до себе уваги якогось поліцейського.

Іштван зайшов у перший-ліпший під'їзд і ще раз оглянув себе. Ні, далі йти в такому вигляді не можна. Це рівнозначно самогубству! Треба десь переодягтися! Але де? Хлопець перебирав у думках різні можливості і кінець кінцем прийшов до висновку, що єдиний вихід — це піти додому. Хоче цього чи ні, іншої можливості нема. І чим скоріше, тим краще. Коли поспішати, то за десять хвилин можна туди добратися. Він швидко вирушив додому, тримаючись близько до будинків і не дивлячись ні направо, ні наліво. Пружними кроками побіг по східцях. Але, дійшовши, раптом згадав, що не взяв з собою ключа — він залишився у Відні. «Немає іншого виходу, — майнула в нього думка, — доведеться дзвонити». Він натис на кнопку дзвінка. Почулося знайоме човгання ніг бухгалтера.

— Боже мій! — сторопіло сказав чолов'яга, відчинивши двері. — Де ви пропадали стільки часу? Ми вже думали що з вами трапилось якесь лихо…

— Ні, ні, нічого зі мною не сталося, — входячи промовив Іштван. Він попрямував до своєї кімнати, але перед дверима зупинився. — Я працюю на будівництві в області Солнок, — інстинктивно збрехав він. — Приїхали сюди по матеріали, ось я й вирішив зайти додому, переодягтися…

— А я вже гадав, що ви десь далеко, за тридев'ять земель.

— А чому б мені бути десь далеко? — здивовано спитав хлопець.

— Ходімо до кімнати, — запропонував бухгалтер. — Не хочу в коридорі говорити про це.

Вони зайшли в Іштванову кімнату. Хлопець скинув з себе плащ і вижидально глянув на свого сусіду.

— Послухайте, синку, — почав бухгалтер. Його голос нервово затремтів. — Рятуйтеся! Зрозуміло? Негайно тікайте!

Іштван з жахом глянув на схвильованого чоловіка, його губи задрижали, він хотів щось сказати, але не міг з себе видавити жодного слова.

— Нічого не питайте. Рятуйтеся негайно, поки не пізно, — підганяв сусід. — Нічого тут роздумувати. По вас уже приходили! Ось, дивіться! — Він вийняв з бумажника аркуш, на який записав номер телефону підполковника. — Бачите, — він сунув йому папірець під ніс. — Тут записано. Підполковник Челеї. Він особисто приходив по вас. Вас підозрівають в якійсь серйозній справі, принаймні так зрозумів я зі слів підполковника. Вас хочуть арештувати. Рятуйтесь. Я дам вам адресу мого брата, який живе в Парижі, зверніться до нього. А тепер ідіть. Я не викажу вас. Вас можуть повісити. Бога ради, ідіть же…

Іштван ледве живий опустився на ліжко, заховавши обличчя в долоні.

— Боже мій, — шепотів він.

Бухгалтер підійшов до нього і затряс його.

— Не кисніть, зараз не до цього! Коли не хочете йти, скажіть, тоді подзвонимо підполковникові…

— Ні, ні… — застогнав хлопець, — іду…

Він швидко почав одягатися. Діяв машинально, наче лунатик. Бухгалтер схвильовано крутився навколо нього.

— Ні, навіть не мийтеся, — напав він на хлопця, коли помітив, що той ступнув до ванної кімнати. — Невже вам неясно, що кожна хвилина дорога? Вам хочеться, щоб вас піймали?

Іштван швидко одягся. Він стояв у своєму темно-синьому пальті, готовий вийти.

— Дуже вам дякую… — звернувся до бухгалтера. — Меблі віддаю вам. — Він з болем оглянув кімнату, наче прощався з нею. — Вони мені вже не потрібні.

Бухгалтер зморщив чоло і трохи роздумував:

— Ось що, синку! Так просто, на словах, це нічого не дасть. Треба швиденько скласти документ, написати в ньому, що я купив від вас ці меблі, припустімо, ще рік тому. Вони мені не потрібні, я просто хотів би їх зберегти для вас. Бо ви, молодий чоловіче, незабаром повернетеся сюди переможцем.