Фб-86
Шрифт:
Підполковник Челеї співчутливо дивився на сивого вченого. Голуб, відкинувшись на спинку крісла, говорив повільно і стомлено.
— Мені дуже прикро, пане підполковнику. Дуже прикро.
— Я бачу, професоре, ви й тепер вважаєте, що Краснай — чесна людина.
— Так, — відповів вчений. — Правда, моя думка не має великої ваги, — всміхнувся він гірко. — Я й досі виступав за нього. І ось він втік. Знаю, цей факт суперечить моїй думці. Ви можете законно заявити: ось, мовляв, яких людей захищає Голуб. Можливо, ви матимете рацію. Бо ж зрештою Краснай своєю втечею порушив існуючі закони. І коли б навіть мені вдалось добитися його повернення, ви завели б на нього карну справу, бо закон є закон. Слідчі органи не зважають на те, що відбувається в душі людини.
— Пробачте, що переб'ю вас, — сказав з усмішкою підполковник. — Це не зовсім так. Трапляються, звичайно, помилки і в нас, але ми цікавимось також мотивами вчинку. Безперечно, злочин проти суспільства, проти держави лишається злочином і в тому разі, коли той, хто вчинив його, не мав злочинного наміру, а просто не знав законів або поводився по-дитячому необачно. Справа суду врахувати ці обставини, і він враховує їх. З людської точки зору можна зрозуміти причину того чи іншого злочину. Але прощати злочину не можна.
— Виходить, коли б Краснай розкаявся і повернувся додому, його б засудили?!
— Це вже компетенція суду, — відповів Челеї. — Я можу тут висловити лише свою особисту думку, а вона навряд чи цікавить вас.
— Помиляєтесь, вона цікавить мене…
— Ви поставили мене в нелегке становище, — засміявся Челеї, — бо я дуже добре розумію душевний стан хлопця. Я знаю той тип людей, до якого він належить. З них можна виховати корисних громадян. А минуле цього хлопця зобов'язує його бути чесним. Можливо, помилка полягає в тому, що викладачі мало цікавилися ним як людиною…
— Ви не відповіли, — перервав учений. — Засудили б ви його чи ні?
— Так, засудив би, — відповів Челеї. — Я засудив би хлопця, але потім надав би йому можливість продовжити навчання і спокутувати провину.
— Розумію, — мовив Голуб стомлено, опустивши повіки.
Челеї уважно розглядав старого вченого.
— А як бути з тією людиною, що, на мою думку, свідомо зіпхнула хлопця з правильного шляху? Такі люди, як правило, чомусь залишаються непокараними. Мені говорили, що Каллош уже знає про втечу і тепер кожному доводить, що він був правий.
— Каллош діяв неправильно, — одказав Челеї. — Не тому, що розпочав дисциплінарну справу проти хлопця. Його провина полягає в тому, що він ввів в оману своїх керівників. Наскільки мені відомо, товариш Шомош наказав провести суворе розслідування.
— Ну, це ще видно буде, — з недовір'ям промовив учений. — Але повернімося до причини ваших відвідин, пане підполковнику.
— Товариш Шомош послав мене по листа, якого написав вам Краснай.
— Так… так… — промовив учений. — Зараз принесу. — Він підвівся.
— Крім того, я хотів ще обмінятися з вами думками з приводу деяких питань…
— Будь ласка, охоче поговорю з вами… — Голуб підійшов до письмового стола, відшукав у ньому блідо-зелений аркуш і дав підполковникові.
Прочитавши лист, Челеї спитав:
— Дозвольте взяти лист з собою?
— Прошу. Так про що ви хотіли поговорити?
Челеї клацнув своєю запальничкою, дав професорові припалити. Потім і сам закурив.
— Мені хотілося б знати, в якій мірі хлопець обізнаний з результатами ваших дослідів, з їх суттю? Конкретно: я маю на увазі, що він міг би про них сказати, коли б, припустімо, в Австрії чи десь-інде, його примусили розкрити результати дослідів?
Голуб поринув у роздуми. Курив свою сигарету й морщив лоба, лівою рукою погладжуючи підборіддя.
— Важко сказати, — озвався він через деякий час. — В принципі йому відомі лише часткові результати. Звичайно, він знає мою концепцію, але не обізнаний з вихідними позиціями, основними розрахунками і першим результатами дослідів. Та він набагато талановитіший ніж ви гадаєте. Неможливо прочитати думки такого дужого, молодого таланту, встановити наскільки глибоко бачить він взаємозв'язки окремих явищ, і до яких висновків йому вдалося дійти самостійно. Я схильний думати, що він знає про досліди більше, ніж можна було, б передбачити. Але ж… чи не вважаєте ви, що…
— Так. Саме про це я думаю.
— Ні, — озвався переконано професор. — Ні, мій учень, Іштван Краснай, нікому і нічого не скаже про досліди. Ніколи! Зрозуміло, товаришу підполковник? Я ладен дати відрубати собі голову, що він нічого не викаже. Ні… Ні. — Професор тремтячою рукою погладив чоло. — Може, вип'єте щось — спитав ледве чутно.
— Спасибі. Не турбуйтеся, — відмовився Челеї.
Був уже вечір, коли підполковник повернувся на роботу. Коцка з нетерпінням чекав його.
— Ну, як справи? — спитав підполковник.
— З Олайошем домовився…
— Він охоче взявся за діло?
— Так, — відповів старший лейтенант.
— Принеси, будь ласка, записку, яку ти знайшов у Вільдмана.
Поки Коцка ходив по записку, Челеї тихенько насвистував. Він ще раз обдумав свій план.
— Так, коли моє припущення правильне, то Фреді незабаром буде нашим гостем, — промовив він задумливо.
— Ти щось сказав? — спитав Коцка, який саме в ту мить вступив у кабінет.
— Ні, я просто вголос міркував. Покажи записку.
Він узяв папірець.
— Точно такий папір, — констатував він. — Завтра нехай хтось піде в дирекцію паперового торгу і встановить, чи цей папір угорського виробництва. А коли так, нехай скажуть, у якому році він випущений…
— Зрозуміло, — одказав старший лейтенант. — На мою думку, це папір не угорський.
— Побачимо. Що з Євою?
— Вона стала дуже активною. Без кінця в неї зустрічі з різними людьми.