Чтение онлайн

Щонеділі вони з ранку до вечора стояли або сиділи навпочіпки колом, в пилюці, під пекучим промінням сонця, пожадливими очима стежачи за тим, як перекидаються в повітрі дві монетки. Дебелі бородаті старателі, старі золотошукачі-одиночки, практичні й розсудливі рудокопи, наїжджі хижоокі шулери, жовтороті молодики — всі з диким азартом чекали, яким боком упадуть на землю ці монетки. Ввечері надворі, як правило, не грали: через непевне світло надто часто виникали суперечки. Та коли золото йшло погано й час тягся страшенно повільно, ті, що довіряли один одному, затівали гру навіть у темряві, як оце зараз біля намету Фріско, і тупцювались до півночі на піщаному майданчику, освітленому тьмяним гасовим ліхтарем.

І не можна винуватити людей, чиє життя таке суворе й безрадісне, за те, що вони шукають хоч якоїсь розваги, казала собі Саллі, ту-ап давав їм короткі хвилини забуття у тій жорстокій, тяжкій боротьбі за існування, яку вони повсякденно вели. Саллі дивувалась, як можуть дорослі, поважні люди отак захоплюватись дитячою грою, але Морріс пояснив їй, в чому тут справа.

— Ту-ап — азартна гра й до того ж чесна, — сказав він, — чесніша за всі інші азартні ігри. Вона дає і бідній людині шанси на виграш. В цьому її спокусливість.

Морріс сам, бувало, програвав до півсотні фунтів, а вигравав іноді й більше. Янкі Набрида, коли йому таланило, ставив на кін великі гроші. Саллі чула, як іноді з рук у руки переходило до сотні фунтів і чимало старателів швидко вилітали в трубу. Та це була не біда. Кожен міг позичити грошей на ставку, а крамарі давали продукти в борг.

Якщо гра йшла за всіма правилами й за банк відповідав добре відомий і грошовитий чоловік, ставки досягали великих сум; але з «чужаками» більшість старателів грала дуже обережно. Дехто з них уже попадався на гачок шахраїв, які пускали в хід монети, однакові з обох боків. Коли такого пройдисвіта ловили на гарячому, над ним вчиняли досить жорстоку розправу. В Курналпі одного з них трохи не забили до смерті, однак це не заважало іншим при нагоді показати спритність своїх рук.

Кожен гравець міг вийти на середину кола і заявити про своє бажання підкинути монети, їх клали «орлом» догори на «лопатку» — вузьку дерев’яну дощечку, — щоб кожен міг перевірити, чи не однакові вони з обох боків.

Ставки робились одразу після того, як гравець, що підкидав монети, вручав свою ставку «банкірові» або клав її на землю біля його ніг — це могло бути і п’ять чи десять шилінгів, і цілий фунт стерлінгів. Метальник ставив на «орла». «Банкір» оголошував умови і подавав команду.

Ті, що грали на «решку», клали свої ставки на землю перед собою, а ті, що на «орла», — кидали гроші в середину кола. Решта «примазувалась» на менші суми — шість пенсії або шилінг. Якщо монети падали на різні боки — «один на один», метальник мав право підкинути їх ще раз. При двох «решках» він втрачав свою ставку, передавав «лопатку» іншому й виходив з кола. При двох «орлах» він міг залишитись і подвоїти ставку, підкинути ті самі монети або ж замінити їх іншими. Після того як гравець тричі «крутнув на орла», він мусив заплатити «банкірові» п’ять шилінгів. Якщо ж він «зривав» великий «банк», то одразу ж розпозичував фунт або два іншим, і кидав десять шилінгів тому, хто підбирав монети.

Іноді удачливий гравець, поставивши спершу на «орла» й вигравши, ставив потім «проти себе» і теж вигравав. Це називалось «обдурити щастя». Але такі трюки дозволялись не більш одного-двох разів за вечір. «Банкір» міг також забракувати кидок на тій підставі, що монету було пущено «дзигою» або метальник торкнувся «лопатки» пальцями. Коли гра відбувалась на піщаному майданчику, монети можна було пускати «метеликом», але цей прийом заборонявся, якщо довкола було каміння і монетка могла підскочити й викликати суперечки.

Морріс запевняв, що не любить цієї гри. Для нього вона надто груба й галаслива. Він віддавав перевагу спокійному покеру або марамбіджі. Але ту-ап став національною грою, і недобре сахатися людей. Він грав тому, що хотів бути в дружніх відносинах з старателями і не хотів, щоб його вважали чваньком та скупирдягою. Тільки старі скнари, такі, як Елі Нанкерроу та Ун Трегурта, уникали гри в ту-ап. Та ще, звичайно, Піп Ярн, але всі розуміли, що сан зобов’язує його засуджувати гру в ту-ап, як пастку для заблудних душ.

В душі Саллі погоджувалась з ним. Але їй хотілось, щоб Морріс грав не так часто. Каменем гнітила думка, що він розтринькує гроші, коли треба розрахуватися з боргами та придбати будинок, їй остогидло вже позичати гроші і брати продукти в кредит. Невже Морріс не розуміє, що не можна без кінця жити так безладно, як вони живуть зараз?

Краще виконувати якусь чесну роботу, ніж давати таким людям, як матінка Баггінс, право глумитися з них. Саллі не бачила причин, чому б їй не заробляти свій хліб у Хеннані так само, як вона заробляла його в Південному Хресті та Кулгарді; а Морріс нехай працює з Фріско в шахті, яку вони копають, чи ходить на розвідки… Люк Джогеган спорудив готель поруч з своєю пивничкою «Чорний лебідь», яка містилася в наметі, йому потрібна куховарка. Чому б їй не найнятися на цю роботу? Та Морріс і слухати про це не хотів. І страшенно сердився, коли Саллі намагалася умовити його не грати в покер чи в ту-ап — адже вони не можуть дозволити собі «ризику програшу», казала вона.

— Я завжди залишаюсь у виграші, — нетерпляче огризався Морріс.

— Тоді, гадаю, ти повернув борг містеру Мерфі? — запитувала Саллі.

На це Морріс не давав певної відповіді і просив не втручатися в те, що її не стосується.

— Дуже навіть стосується, — не відступала Саллі.

— Я веду наші грошові справи, — починав дратуватися Морріс. — Згоден, був такий період, коли я ніби забув про це, але ж, здається, по дорозі сюди з Кулгарді ми порозумілися одне з одним і дійшли певної згоди.

— Це вірно, пробач. — Згадка про їхню домовленість примушувала її замовкати.

І все-таки її розмови, подумала Саллі, очевидно, вплинули на Морріса: він рідше став тікати вечорами, та й Фріско тепер влаштовував гру лише по суботах.

— Кажуть, Зеб Лейн спродав Великий Боулдер в Лондоні, — докинув якось увечері Фріско, підійшовши до Саллиного вогнища, біля якого Тупе Кайло та Сем Маллет балакали з Моррісом.

— Щастить же чортам, — озвався Тупе Кайло. — У них в кишенях гуляв вітер, коли Брукмен зробив заявку на двадцять акрів навколо Боулдера. Потім Сем Пірс трохи далі натрапив на жилу, і Брукмен подався в Кулгарді взяти дозвіл ще на два дцять акрів біля Лейк-В’ю. Сорок акрів — непоганий шматочок, є про що написати додому.