Чтение онлайн

Фріско глузливо чмихнув:

— Так йому й треба. Нічого відпускати попівські патли й отак боятися бійки, якщо ти проповідуєш такі погляди.

— Кулаками нічого не доведеш, — зауважив Сем, як завжди задумливо і серйозно.

— От і Воспер те саме’каже, — підхопив Дінні. — Він вважає, що людина повинна боротися перш за все своїм розумом. Тільки в кого дурна макітра або переконливих доказів зовсім немає, той і пускає в хід свої кулаки. Скажу тобі, Фріско, хлопці в старому таборі дуже поважають Френка Воспера. Він не з полохливих. Завжди захищає старателів та гірників від власників рудників та спекулянтів-перекупників. Він член комітету боротьби проти забруднення водойм і разом з нами протестує проти розбійницького загарбання чужих ділянок. — А хазяї, так ті ладні просто живцем його з’їсти. Кожен з них хоче одного: якнайменше платити робітникам і прибрати до своїх рук півкраїни.

Всі палко висловлювали своє обурення незаконною конфіскацією та загарбанням старательських ділянок, коли підійшли Хейлс Зубоскал та Янкі Набрида. Хейлс приїхав з Курналпі напередодні ввечері, і Янкі водив його подивитись на відкриті розробки в Марітані та на свою ділянку поблизу Браун-Хіллу. Хейлсу хотілось, щоб його вважали старателем, а журналістом він ставав, тільки коли йому було сутужно. Його веселі дотепи мандрували по всіх приїсках, а сам він був бажаним гостем у кожному таборі. Вони привіталися з Дінні, мов рідні брати після довгої розлуки, і Зубоскал, з люлькою в зубах, теж сів на землю, щоб послухати розповіді Дінні про загарбання ділянок у Північному Лондондеррі та Південних Масивах.

— Це якийсь мерзенний трюк! В чому тут заковика, Дінні? — спитав Хейлс. — Ми в Курналпі добре знаємо, що робити з пацюком, коли він забирається на ділянку чесного трудяги старателя і в потемках ставить свої кілки. Але виходить, що тепер власті самі держать професійних загарбників, які працюють на них в інтересах могутніх синдикатів.

— Отож-бо й є, — відповів Дінні. — Вони кружляють довкола, немов ворони, й тільки очікують, коли старатель порушить якесь правило, щоб налетіти на нього й забрати ділянку для котрогось із товстосумів.

— Людина, яка живе з того, що загарбує чужі ділянки, — найостанніша падлюка! — вигукнув Фріско.

— Не знаю, чому б нам не посвятити в ангели першого ж такого грабіжника, який потрапить до наших рук, — зауважив Хейлс. — Навіть якщо доведеться заради цього спершу попсувати йому шкуру.

Вибухнув дружний регіт.

— Щодо мене, — спокійно вів далі Хейлс, — то я б ні миті не вагався і щедро, по-християнськи почастував би такого гостя добрячим дрюком, якби застукав його біля своєї ділянки.

— Я теж, Зубоскале, — жваво підхопив Фріско.

— Для таких паразитів є лише один закон…— Хейлс зробив паузу, — закон старателів. Кайло в міцній руці розгніваного старателя — переконливіший доказ, ніж будь-який офіційний документ.

— Виходить, так, — сказав Дінні. — Взяти хоча б історію з ділянками в Південних Масивах. Шахрайство від початку до кінця! Почалося з того, що інспектор Фіннерті пропонує провести конфіскацію і відмовляється передати справу на судовий розгляд. Тоді Хекслі та Міллз звертаються до уряду зі скаргою, пишуть, що вони мають дозвіл на свої ділянки, а в загарбників дозволу нема. На скаргу уряд не відповідає. Виконавча рада рекомендує урядові затвердити конфіскацію ділянок, і уряд вносить законопроект, що підтримує домагання загарбників. А потім виявляється, що все це — сімейна справа, загарбники працювали на синдикат, а в синдикаті всі дружки або ж родичі членів ради.

Чоловіки сердито загомоніли, не в силі стримати свого обурення.

— Це ж треба дійти до такої підлоти! — сказав Морріс.

— Джордж Лекі звинуватив сера Джона Форреста в грубому порушенні права і справедливості, — закінчив Дінні. — Але загарбникам все-таки перепав ласий шматок.

— Хай мене дідько візьме, коли я розумію, чого ми тут сидимо склавши руки! — гнівно вигукнув Тупе Кайло. — Адже це б’є по всіх старателях на приїсках. Якщо Джек Міллз та його товариші будуть боротися, наш обов’язок — підтримати їх.

— Їм тепер не до боротьби, — сказав Дінні. — Вони набрали досить золота в Лондондеррі і сидітимуть тихенько-смирвенько.

Він підвівся. Інші теж повставали, потягаючись та обтрушуючи з одягу порох. Вони очікувально дивилися на Дінні. Адже йому поталанило — тепео слово за ним! Але погляд Дінні був звернений туди, де на саморобному триніжку сиділа місіс Гауг, все ще латаючи Моррісову сорочку.

— Ходімте вип’ємо! — сказав Фріско те, чого чекали від Дінні.

— Я частую, — квапливо підхопив Дінні. — Пообідаємо в трактирі.

Фріско простежив очима за поглядом Дінні, звернутим на місіс Гауг.

— Як кепсько, що ви не можете піти з нами, мем! — вигукнув він, підступно розкривши таємну надію Дінні на те, що може, Саллі пообідає з ними.

— А чому й ні? — Хейлс був людина цілком світська і неабиякий дамський догідник. — Якщо місіс Гауг зробить намчесть і пообідає з нами в «Клаб-готелі», ми її спершу проведемо додому, а вже потім перейдемо до розваг, які для нас приберігає Дінні.

Саллі перехопила погляд Морріса і прочитала в ньому сувору заборону.

— Щиро вам дякую, — відповіла вона. — Але я тільки обтяжила б вас. Дінні ще завітає до мене перед від’їздом у Кулгарді. Правда ж, містер Квін?

Саллі обдарувала Дінні своєю найчарівнішою посмішкою. Вона не дозволить містеру Франсіско Джо Мерфі збиткуватися з неї і примушувати червоніти Дінні, який заради неї одяг новий костюм та цей крислатий капелюх. Він її гість, і нехай кожному стане ясно, що він їй друг і що вона дуже рада його бачити в себе.

— Неодмінно, місіс Гауг! — Дінні почервонів по самі вуха від посмішки Саллі. — У мене для вас ціла купа новин від місіс Фогарті та Олфової дружини. Може, зайти завтра вдень?

— Я вас чекатиму, — сказала Саллі.

Старателі обступили Дінні з усіх боків і потягли його в трактир.

Проте минуло кілька днів, перш ніж Саллі знову побачила Дінні, але й тоді він тільки почервонів від сорому й квапливо пошкутильгав геть, ніби боявся, що вона його зупинить і заговорить до нього. Від того першого частування в день свого приїзду Дінні пиячив майже тиждень, і вигляд у нього був відповідний. Без комірця, неголений, з почервонілими, запухлими очима, у зашмарованому й пом’ятому новому костюмі, він шаснув назад у трактир, як тільки помітив, що місіс Гауг наближається до нього.