Чтение онлайн

Ми рушили далі, навіть не підозрюючи про те, що сталось насправді. Потім Ден Ші розповідав, що Фленнінган знайшов перше золото біля Маут-Шарлотт — невеличкий самородок та кілька пристойних зразків.

Ден сказав, що йому подобається ця місцевість. «В таких горах, схожих на цукрові голови, завжди є золото, це точно», — запевнив він Педді Хеннана. Вони вирішили зупинитися тут і провести розвідку. Фленнінган та Педді Хеннан пішли шукати воду й за кілька миль набрели на болітце, проте воно подарувало не більше кварти води. Тоді Педді поїхав назад, у бік Кулгарді, але вночі випав дощ, і коли наступного ранку Педді повернувся до свого табору, Фленнінган показав йому цілу пригорщу золота, взятого у виярку біля Марітани.

— «І там ще багацько лишилось», — додав Фленнінган. Він закидав те місце гіллям, не став більше копати й пішов геть, щоб не привернути чиєїсь уваги. В низині ще був дехто з наших, в тім числі і я з Семом. Але ми навіть гадки не мали, чому це Педді та його дружки не поспішають звідси.

Вони дочекались, поки ми зникли з очей, і тільки тоді взялися до діла. Перенесли свій табір, закілкували ділянку на трьох. І відразу вкопали дев’яносто чотири унції! Далі почали віяти та просівати пісок. Педді Хеннан поїхав зробити заявку. Поки він їздив, напарники взяли ще сотню унцій. А ми з Семом в цей час вибивалися з сил, щоб швидше дістатись до Маунт-Юлу. В цьому поході золото нам і не блиснуло, а по дорозі назад ми почули про знахідку Педді Хеннана! Ех, сто чортів йому в ребра, як же ми злились! Та й як не злитись — адже проґавили щастя всього нашого життя, і тільки тому, що не здогадались покопатися вздовж хребта раніше, ніж Педді Хеннан та його дружки закілкували це місце!

— Є хлопці, яким щастя саме лізе в руки, — з жалем промовив Сем.

— Бісового дідька воно тобі полізе саме, — сказав Довготелесий Джім. — Просто вони вправні старателі, а ви — ні, бо не вмієте дивитися собі під ноги.

Тупе Кайло погодився:

— Що й казати, вхопили облизня. І все-таки деяким хлопцям везе — дивися, йдуть та й спіткнуться об самородок, а справжній старатель переступить через нього і не помітить.

— Був ось такий випадок, — спроквола заговорив Клері Мак-Клерен, задумливо посмоктуючи люльку. — Джек Мор з напарниками викопали шурф і вклали безліч праці в розробку пласта. Але нічого путнього не знайшли, повисмикували свої кілки й покинули ділянку. Місяців через два з’являється якийсь старий волоцюга, кладе на землю свої манатки й починає кип’ятити в котелку воду. Коли гульк — щось поблискує у величезній каменюці, яку Джім прикотив, щоб захистити багаття од вітру. Торохнув він по каменюці й бачить: є! Ну просто вогнем палає! Приставив зразки, організував синдикат. Синдикат заручився правом на розробку, а потім продав ділянку за вісімдесят тисяч фунтів.

— Оце здорово!

— Господи, буває ж таке!

— Золото — воно капризне.

Кожному легко було зрозуміти і скруху Джека Мора, і радість того старого волоцюги, бо всі вони могли опинитись на їхньому місці.

— Я не кажу, що щастя тут ні до чого, — підтакнув Довготелесий Джім. — Але я певен: добрий старатель рано чи пізно, а знайде золото, якщо принюхуватиметься до землі й не кидатиме ділянки, коли спершу нічого немає.

— Де воно е, там-таки воно е, — з сумом промовив Унк. — А де воно є, там немає мене.

Чоловічий регіт котиться далеко по осяяних зоряним світлом рівнинах. В хрипких, надсадних голосах — весела, добродушна іронія:

— Не вішай носа, Унк!

— Ти своє знайдеш!

— Перед смертю ще багачем станеш!

— Таким, як і ми!…

Білл Єгосафат повернувся з Курналпі з сенсаційними новинами про загальні збори старателів.

— Був там один пройдисвіт, Уїнтерботтом; мав собі ділянку за Яром Мертона, — оповідав Білл. — А в напарниках у нього — хлопчина, Джонні Буйвол. Справи йшли не блискуче, але домовленість між ними була така: все ділити порівну. І от цей старий плутяга нишком продав золото крамареві: взяв за один самородок вісімдесят фунтів і переслав гроші дружині в Аделаїду. А потім каже Буйволу, що вирішив кинути цю ділянку, бо з неї користі, як з козла молока, й бере собі в напарники іншого.

Білл зробив паузу, щоб передихнути, а також щоб посилити драматичний ефект; одвернувшись убік, він гучно висякався з допомогою пальців і витер ніс волосатою рукою. Потому заговорив далі:

— Крамар відчув, що тут пахне підлістю. І розповів Буйволу про самородок. Той, звісно, за барки Уїнтерботтома, а старий негідник йому у вічі: мовляв, ти байдики бив на роботі, і тобі нічого не належить за самородок.

Слухачі дружно висловили своє обурення. Це був великий злочин. Він порушував основний принцип життя на золотих приїсках — принцип чесності перед своїм товаришем.

— На Курналпі зараз коло двох тисяч старателів, і бачили б ви, скільки люду повалило на збори, як тільки вдарили в тази. Хлопці просто посатаніли, коли почули історію з Буйволом.

Ну що ж, обрали суддю, а самі, як заведено, були присяжними. Уїнтерботтома поставили на воза, накинули мотузку на шию, а кінець — через балку на веранді крамниці. Деякі так розходилися, що трохи не задушили Бема тією мотузкою, коли він відмовився визнати себе винним. Крамар і той хлопець, якого Бем підмовляв собі у партнери, дали свідчення. Суддя все це підсумував і спитав збори, який їхній присуд.

«Винен!»

«Винен, нечиста сила!» — загорлали ми. І всі, як один, піднесли за це руку.

А деякі запальні голови вимагали:

«Повісити його!»

«Повісити, падлюку!»

Святий Єгосафате! Ніколи я не бачив, щоб люди на зборах так гарячкували! Вони кидались до воза, на якому стояв Уїнтерботтом, і коли б тільки вхопили його, був би йому капець. А той тремтів усім тілом. Зробився не людина, а тінь. І, щоб я луснув, зосталася б від нього сама лише тінь, якби ми не оточили воза та не примусили хлопців схаменутись.

Ну, трохи попрацювали кулаками, потім Ед Джошуа та Джонні Маршалл підвелися з місця й почали умовляти. «Ніколи ще, — сказали вони, — на цьому приїску не було самосудів. Ми, старателі, завжди пишалися тим, що свято шанували закон. Ми не хочемо, щоб про Курналпі пішла погана слава». Мало-помалу всі вгамувались. Було ухвалено, що Уїнтерботтом поверне Буйволу те, що привласнив. Після цього хлопці випровадили його з табору, давши харчів та води на добу, і так горлали та свистіли йому вслід, що за кілька миль було чути.

— Тепер кожен у Курналпі надовго запам’ятає, як обдурювати свого товариша, — сказав на закінчення Білл і задоволено посміхнувся.

Білл збирався їхати в Кулгарді, щоб купити верблюдів і разом з Крупинкою податись на південний схід від Курналпі. Та не встигли вони знятися з місця, як табір загув, мов розтривожений вулик, — всі говорили про те, що Джек Дан натрапив на нове родовище за п’ятнадцять миль на північний захід від Сорок П’ятої Милі.

— Кажуть, багатше за Лондондеррі, — скакав від радості Білл. — Кавалки золота повсюди так і пруть із землі.