Чтение онлайн

Лисі лікарі-карлики? Здається, щойно він думав про них?

Так, звичайно, тому що саме так вони називають їх — люди, які стверджують, що були викрадені… І над ними чинили медичні експерименти… У деяких випадках навіть оперували. Це були лікарі з космосу, проктологи невідь-звідки. Але справа не лише в цьому. Більш важливо те…

«Ед сказав саме це, — подумав Ральф. — І саме в той вечір, коли він, зателефонувавши, попередив, щоб я не втручався в його справи. Він сказав, що лікар повідомив йому про Кривавого Царя, центуріонів і про все інше».

— Так, — прошепотів Ральф. У нього мороз пішов по шкірі. — Так, саме так він і сказав: «Лікар повідомив мені. Маленький лисий лікар».

Ральф підійшов до вікна. Незнайомці перемістилися з веранди Мей Лочер на під’їзну доріжку, поки він шукав бінокля. Вони стояли просто під одним із тих клятих жовтогарячих ліхтарів. Відчуття, що Гарріс-авеню нагадує порожню сцену, залишену акторами після вечірньої вистави, повернулося з дивною, непереборною силою… Але в іншому значенні. По-перше, сцена більше не була порожньою. Лиховісна п’єса, що протривала далеко за північ, розігрувалася в тому місці, яке два дивних створіння, що стояли внизу, поза всяким сумнівом, уважали спорожнілим театром.

«Як би вони вчинили, довідавшись, що один глядач усе-таки є? — подумав Ральф. — Що б вони зробили зі мною?»

Тепер лисі лікарі-карлики зображали людей, які майже досягли згоди. У цю мить вони зовсім не здавалися лікарями, навіть незважаючи на білі халати, — вони нагадували робітників після закінчення зміни на фабриці.

Ці два хлопці — поза всяким сумнівом, приятелі — зупинилися на кілька хвилин біля прохідної, бажаючи обмізкувати дільце настільки невідкладне, що не могло бути й мови про те, щоб дійти до найближчого бару. Ще кілька фраз, і вони вдарять по руках.

Ральф підніс бінокль до очей, спробував навести різкість, потім зрозумів, що забув зняти ковпачки з лінз. Він зняв їх і знову підняв бінокль. Цього разу дві фігури, що стояли під ліхтарем, немов стрибнули в його поле зору, збільшені й чудово освітлені, але розпливчасті. Ральф повернув коліща настроювання, і двоє чоловіків миттєво потрапили у фокус. Подих завмер у Ральфа в грудях.

Видіння було надзвичайно коротким; не минуло й трьох секунд, як один із чоловіків (якщо вони взагалі були чоловіками), кивнувши, поплескав співрозмовника по спині. Потім обидва відвернулися, даючи Ральфові змогу дивитися на свої лисі голови й одягнені в біле спини. Якнайбільше три секунди, але і за такий короткий проміжок часу Ральф побачив цілком достатньо, щоб відчути себе не в своїй тарілці.

Він вирішив відшукати бінокль з двох причин, і обидві вони були зумовлені його небажанням повірити, що це сон. По-перше, Ральф хотів бути впевненим, що зможе впізнати цих двох, якщо виникне така необхідність. По-друге (ця причина була не настільки доступна його розуму, але не менш важлива), він хотів розвіяти неприємну думку від несподіваної зустрічі третього виду.

Але кілька секунд спостереження в бінокль лише підтвердили побоювання Ральфа. Лікарі-карлики, здавалося, не мали характерних рис. У них були обличчя — очі, носи, роти, — але здавалися вони такими ж взаємозамінними, як і хромована обшивка автомобілів однієї марки й моделі. Малоймовірно, але прибульці могли виявитися й двійнятами. Швидше, однак, вони нагадували манекенів, з яких на ніч зняли перуки, їхня цілковита подібність була результатом не генетики, а масового виробництва.

Єдиною характерною рисою, що Ральф помітив і міг означити, була надприродна гладкість їхньої шкіри — у жодного не було хоч якоїсь помітної зморщечки або складки. Ніяких родимок, прищиків або шрамів, однак Ральф вважав, що навіть дивлячись у бінокль, можна пропустити такі деталі. Крім гладкості шкіри й дивної відсутності складок і зморщок, усе інше могло виявитися його суб’єктивною думкою. До того ж, у нього було так мало часу! Якби він не порався занадто довго зі стільцем, пошуками й іншою дурнею, а зняв одразу ковпачки з лінз, можливо, він і позбувся б занепокоєння, яке охопило його зараз.

«Вони немов начерк, — подумав Ральф за секунду до того, як чоловіки повернулися до нього спиною. — Гадаю, саме це й тривожить мене. Не ідентично лисі голови, не абсолютно однакові халати й навіть не відсутність зморщок. Саме те, що їхні обличчя нагадують начерк: очі — просто кружечки, маленькі рожеві вуха-завитки, роти — кілька швидких, трохи недбалих мазків блідо-рожевою аквареллю. Вони не схожі ні на людей, ні на прибульців; радше вони змахують на поспішно зроблених представників… Сам не знаю чого».

Але в одному Ральф був точно впевнений: лікаря № 1 і лікаря № 2 оточували яскраві аури — обидві золотаво-зелені, з насиченими червоно-жовтогарячими спалахами, що нагадували іскри багаття. Такі аури промовляли Ральфові про силу й життєву енергію, однак повністю відсутню в їхніх невиразних обличчях.

«Обличчя? Не певен, що я зможу знову їх упізнати, навіть якщо мені приставлять пістолет до скроні. Вони начебто спеціально створені такими, щоб їх одразу ж забути. Якщо вони й далі будуть лисими — тоді будь ласка. Але якщо на них надягти перуки, до того ж посадити так, що не одразу визначиш їхній зріст… Можливо, відсутність зморщок зможе допомогти… А може, й ні. Однак аури… Ці золотаво-зелені аури з червоними іскрами… Їх я впізнаю де завгодно. Але щось із ними не так. Що ж саме?»

Відповідь з’явилася так само раптово й легко, як і зображення обох створінь, коли він прибрав ковпачки з лінз.

Так, маленьких лікарів огортала завіса блискучих аур… Але в жодного з них не було «мотузочки», що виходить з маківки.

Легкою ходою вони пішли по Гарріс-авеню в напрямку Строуфорд-парку, немов двійко давніх друзів під час недільної прогулянки. Вони вже виходили з плями яскравого світла, яку відкидав ліхтар перед будинком Мей Лочер, але Ральф устиг роздивитися предмет у правій руці лікаря № 1. Ні, це не був ніж, як він припускав, і все-таки це не був предмет, який із задоволенням бачиш у руках незнайомця глупої ночі. Це були ножиці.

Знову до Ральфа повернулося відчуття, начебто його невпинно підштовхують до пащі тунелю, тільки тепер була й паніка, тому що, вочевидь, останній сильний поштовх почався з нічного кошмару, коли йому снилася покійна дружина. Щось усередині нього хотіло стиснутися й кричати від жаху, і Ральф зрозумів: якщо він не заспокоїть це щось негайно, то справді закричить. Заплющивши очі, він став глибоко дихати, з кожним вдихом намагаючись викликати образ їжі: помідор, картопля, морозиво, брюссельська капуста. Доктор Джамаль навчив Керолайн цієї найпростішої техніки розслаблення, часто це допомагало їй зменшити або зовсім зняти сильні головні болі — навіть в останні шість тижнів, коли пухлина геть вирвалася з-під контролю, ця методика іноді спрацьовувала, а тепер ось вона допомогла Ральфу впоратися з панікою. Серцебиття заспокоїлося, і відчуття, що йому просто необхідно закричати, миналося.