Чтение онлайн

Ще одна піниста хвиля накотила на пляж, обмивши волосся, що прилипло до мокрих щік. Ральф побіг швидше, розуміючи, що напевно спізниться. Приплив обганяв його. Вода затопить голову швидше, ніж йому вдасться визволити закопане тіло з піску.

«Не треба рятувати її, Ральфе. Керолайн уже мертва, і це сталося не на пустельному пляжі. Це сталося в палаті № 317 міської лікарні Деррі. Ти був поруч до кінця, а звук, який ти чуєш, це не прибій, а дощ зі снігом, що стукає у вікно. Пам’ятаєш?»

Він пам’ятав, але однаково побіг ще швидше, залишаючи позад себе хмари піску.

«Ти ж не добіжиш до неї; хіба ти не знаєш, як це буває уві сні? Кожна річ, до якої прагнеш, перетворюється на щось інше».

Ні, у вірші мовилося інакше… Але як? Ральф не був упевнений. Зараз він пам’ятав лише те, як вірш закінчувався: оповідач сліпо тікав від чогось мертвого

(Обертаючись через плече, я бачив обриси),

що переслідувало його в лісі… переслідувало і наздоганяло.

І все-таки він наближався до темного обрису на піску. І він не перетворився ні на що інше, і коли Ральф упав на коліна перед Керолайн, він одразу зрозумів, чому не міг упізнати свою дружину: щось жахливе відбулося з її аурою. Вона прилипла до шкіри Керолайн, як огидний брудний мішок. Тінь Ральфа впала на неї, і Керолайн одразу ж закотила очі, як кінь, що розбився, стрибаючи через високий бар’єр.

Вона дихала жахливо прискорено, і при кожному видиху з її ніздрів видувалася чорно-сіра аура. Її «мотузочка», що перетворилася на лахміття, була пурпурно-чорна — кольору гнійної рани. Коли Керолайн відкрила рота, щоб закричати знову, неприємна палахкотлива субстанція злетіла з її губ, зникнувши так стрімко, що Ральф ледь уловив її присутність.

«Я врятую тебе, Керол!» — крикнув він. Упавши на коліна, він кинувся розгрібати пісок навколо голови, так собака риє землю, щоб дістати заховану кістку… І коли йому на думку спало це порівняння, Ральф зрозумів, що Розалі — собака, що робить обхід Гарріс-авеню в ранкові години, — сидить біля його дружини. Невже це його думка матеріалізувала собаку? Він побачив, що Розалі теж оточена такою ж огидною чорною аурою. Між передніми лапами в неї була затиснута зникла панама Білла Мак-Ґоверна, яка мала такий вигляд, начебто Розалі добряче повеселився, гризучи її, відколи панама перемінила власника.

«Ось куди поділася панама», — подумав Ральф, потім повернувся до Керолайн і заходився рити ще швидше. І все ж йому вдалося звільнити лише одне плече.

«Покинь мене! — крикнула Керолайн. — Не забувай, я вже мертва! Стеж за людиною в білому, Ральфе! Це…»

Хвиля, скляно-зелена, з білою піною, зметнулася на висоту трьох метрів. Вона прокотилася по піску, обдавши холодом Ральфові яйця і ховаючи голову Керолайн під пінистою шапкою. Коли хвиля відступила, Ральф закричав од жаху, звернувши погляд до байдужого синього неба. Відступаюча хвиля за лічені секунди проробила те, на що радіації знадобився місяць, — вона забрала волосся Керолайн, зробивши її лисою. І німб над її головою, у тому місці, з якого виходила «мотузочка», випирав.

«Ні, Керолайн!» — заволав Ральф, розгрібаючи пісок ще швидше. Той ставав усе вологішим і важчим.

«Покинь мене, — сказала Керолайн. З кожним словом із її рота вилітала чорно-сіра хмарина. — Це пухлина мозку, її не оперують, тому не витрачай час на цю частину сну. Якого біса, тернистий і довгий шлях в Едем, любий, так що не витрачай себе на дрібниці. Але тобі необхідно стежити…»

«Керолайн, я не розумію, про що ти говориш!»

Ще одна хвиля обдала Ральфа по пояс, знову ховаючи голову Керолайн. Коли хвиля відступила, горбисте місце на німбі Керолайн почало відкриватися.

«Дуже скоро ти все зрозумієш», — сповістила Керолайн, а потім пухлина на її голові луснула зі звуком, подібним до удару молотка по шматку м’яса. Кривавий серпанок зметнувся в чисте повітря, що пахло морською сіллю, і полчища чорних жуків завбільшки з таргана почали виповзати з неї. Ральф ніколи не бачив нічого схожого — навіть уві сні це викликало майже істеричну відразу. Йому хотілося втекти, залишивши Керолайн саму, але він застиг на місці, настільки вражений тим, що відбувається, що не міг навіть поворухнути пальцем, не те що підвестися з колін.

Частина чорних жуків знову забралася в Керолайн через чорну діру її відкритого криком рота, але більшість збігала вниз по щоках і плечу на мокрий пісок. Їхні сповнені звинувачення злі зіниці були прикуті до Ральфа. «У всьому винен тільки ти, — здавалося, говорили вони. — Ти міг урятувати її, Ральфе, якби був кращим».

«Керолайн!» — крикнув Ральф. Він простягнув до неї руки, тоді відсмикнув, злякавшись чорних жуків, які й далі струменіли з її голови. А позаду у своєму маленькому «конверті» темряви сиділа Розалі, похмуро дивлячись на нього із затиснутим тепер у зубах порваним chapeau [29] Мак-Ґоверна.

Одне око Керолайн випало, скотившись на мокрий пісок, немов грудочка ожинового желе. Жуки тепер виривалися з порожньої очниці.

«Керолайн! — кричав Ральф. — Керолайн! Керо…»

— …лайн! Керолайн! Кер…

Зненацька, у момент усвідомлення того, що сон закінчився, Ральф упав. Повністю отямився вже на підлозі спальні. Йому вдалося зм’якшити падіння, витягнувши руку вперед, — можливо, у такий спосіб він позбавив себе сильного удару головою, однак спровокував спалах болю в лівому боці під пов’язкою. І все ж біль пересилював почуття страху, відрази, жаху, хворобливої туги — але найбільше переповнювало його відчуття вдячності. Кошмар — без сумніву, найжахливіший сон із усіх, що снилися йому, — закінчився, і він знову був у світі реальних речей.

Ральф зняв напіврозстебнуту піжамну куртку, перевірив, чи не просочилася кров крізь пов’язку, тоді сів. Ці дії вичерпали його останні сили; думка про те, щоб піднятися — навіть для того, щоб знову лягти в ліжко, — зараз була нездійсненною. Можливо, трохи пізніше, коли його завмираюче в паніці серце трохи заспокоїться.

«Чи можуть люди вмерти від того, що їм приснився кошмар?» — думав Ральф і у відповідь почув голос Джо Вайзера:

«Звичайно, можуть, Ральфе, хоча патологоанатоми, які роблять розтин, у графі “Причина смерті” воліють писати “Самогубство”».

Тремтячи від пережитого уві сні, Ральф сидів на підлозі, обхопивши коліна правою рукою. Він анітрохи не сумнівався — деякі сни мають таку силу, що цілком можуть і вбити. Деталі сновидіння починали розмиватися, але Ральф і далі чудово пам’ятав його кінець: глухий звук, немов від удару молотком по товстому шматку яловичини, і огидні полчища жуків, що виповзають із голови Керолайн. Жуки були тлусті й рухливі, а чому б і ні? Вони ж справляли банкет, поїдаючи мозок його померлої дружини.

Ральф, напівзастогнавши-напівсхлипнувши, провів лівою долонею по обличчю і цим викликав ще один спалах болю в боці. Долоня його стала липкою від поту.