Чтение онлайн

«РЕЧОВІ ДОКАЗИ: Газовий балончик, ДАТА: 10/3/93, МІСЦЕ: Бібліотека Деррі».

— Не такі, як у старого Чарлі за використання ось цього, — відповів Джон Лейдекер, показуючи на другий запечатаний конверт. Усередині був мисливський ніж із темно-бордовими плямами засохлої крові. Сьогодні Лейдекер був у светрі з емблемою університету штату Мен, який робив його схожим на мішок. — У нашій глушині ми й далі віримо в концепцію самооборони. Однак говоримо про це не занадто часто. Це дозволяє вважати, що світ іще досить стійкий.

Майк Генлон, що спирався об одвірок, розсміявся від усієї душі.

Ральф сподівався, що величезне полегшення, яке він відчув на цих словах Лейдекера, не відобразилося на його обличчі. Поки коло нього порався медичний працівник (один із тих хлопців, які відвозили Елен Діпно у лікарню в серпні) — спочатку фотографував, потім дезінфікував рану, затим накладав пов’язку, — Ральф, стиснувши зуби, сидів, уявляючи, як суддя засуджує його до шести місяців тюремного ув’язнення за напад із застосуванням мало не смертельної зброї. «Сподіваємося, містере Робертсе, це стане уроком і застереженням усім старим шкапам, які вважають за цілком нормальне розгулювати з газовими балончиками…»

Лейдекер ще раз глянув на шість знімків, розкладених перед комп’ютером Генлона. Молоденький службовець «швидкої допомоги» зробив перші три знімки ще до того, як трохи підлатав Ральфа. На них виднілася невелика кругла рана — вона скидалася на кружечок, намальований малям, яке ще не звикло тримати олівця, — на боку Ральфа. Три інші фотографії були зроблені після накладення пов’язки, коли Ральф розписався в лікарняному акті, де мовилося, що потерпілому запропонований стаціонар, але він відмовився. На цих фотографіях було помітно те, що незабаром перетвориться на доволі вражаючі синці.

— Благослови, Господи, Едвіна Ленда й Річарда Полароїда, — мовив Лейдекер, складаючи фотографії в ще один пакет для речових доказів.

— Не думаю, що коли-небудь Річард Полароїд існував насправді, — зауважив зі свого місця біля дверей Майк Генлон.

— Можливо, й так, але однаково — благослови його, Господи. Жоден з присяжних, які побачать ці фото, не присудить тобі, Ральфе, нічого іншого, крім медалі, і навіть красномовство Кларенс Дарроу не зможе переконати їх у зворотному. — Лейдекер глянув на Майка. — Чарлі Пікерінґ?

Майк кивнув:

— Чарлі Пікерінґ.

— Факнутий на голову?

Майк знову кивнув. Вони мовчки переглянулися, потім одночасно розреготалися. Ральф чудово розумів почуття обох — це було смішно, тому що було жахливо, і жахливо, тому що смішно, — йому довелося сильно прикусити губу, щоб не приєднатися до реготу. Найменше зараз він хотів сміятися: біль був би пекельний.

Лейдекер дістав із задньої кишені штанів хусточку, витер очі й знову став серйозним.

— Пікерінґ — один із «Друзів життя», — правильно? — запитав Ральф. Він згадав, який вигляд мав Пікерінґ, коли помічник Генлона допомагав йому сісти. Без своїх окулярів Чарлі Пікерінґ був настільки ж грізний, як кролик у зоомагазині.

— Можна сказати й так, — сухо відказав Майк. — Саме його торік затримали в гаражі, що обслуговує Центр допомоги жінкам. У нього були каністра з бензином і рюкзак з порожніми пляшками.

— А також смужки тканини, не забувай про це, — додав Лейдекер. — Їх він збирався використати як ґніт. Це було ще тоді, коли Чарлі належав до угруповання «Наша справа».

— У нього вже все було підготовлено до вибуху? — поцікавився Ральф.

Лейдекер знизав плечима:

— Не зовсім. Очевидно, хтось із їхньої групи вирішив, що вибух жіночої клініки буде розглядатися радше як терористичний акт, ніж політична акція протесту, і анонімно зателефонував у місцеву поліцію.

— Чудова оборудка. — Майк хмикнув, а потім схрестив руки, немов намагаючись утримати всередині інші спалахи.

— Аякже, — крекнув Лейдекер. — Замість в’язниці турботливий суддя послав Чарлі на шість місяців у Джуніпер-Гілл для лікування, а там, мабуть, вирішили, що він здоровий, тому що вже в липні Пікерінґ знову з’явився в місті.

— Саме так, — погодився Майк. — Він щодня товчеться біля бібліотеки. Чіпляється до кожного відвідувача, переконуючи, що жінка, яка зробила аборт, захлинеться сіркою, а такі «штучки», як Сьюзен Дей, будуть вічно горіти в геєні огненній. Але я не можу зрозуміти, чому він напав на вас, містере Робертсе.

— Гадаю, таке вже моє везіння.

— Як ви себе почуваєте, Ральфе? — Лейдекер стурбовано подивився на нього. — Ви такі бліді.

— Нормально, — відповів Ральф, хоча почував себе жахливо: його весь час нудило.

— Не впевнений у вашому хорошому самопочутті, але вам справді пощастило. Добре, що жінки дали вам балончик, і просто чудово, що він був у вас при собі, але найкраще те, що цей Пікерінг не підкрався ззаду й не застромив вам ножа просто в спину. Ви можете зараз піти зі мною у відділок і зробити офіційну заяву, чи…

Ральф раптово підхопився зі стільця, пробіг по кімнаті, закриваючи лівою рукою рота, і прочинив двері в дальньому правому кутку кабінету, молячи Бога, щоб за ними виявилася не комора, інакше він наповнить калоші Майка Генлона напівперевареними сендвічем із сиром і томатним супом.

Виявилося, що це якраз потрібне приміщення. Ральф опустився на коліна перед унітазом, заплющивши очі й притиснувши ліву долоню до рани. Він виблював.

Біль, коли м’язи живота спочатку напружилися, а потім розслабилися, як і раніше, був нестерпний.

— Я сприймаю це як негативну відповідь, — мовив позад нього Майк Генлон, а потім заспокійливо поклав руку Ральфу на спину. — Усе гаразд? Кровотеча не відкрилася?

— Начебто ні. — Губи не слухалися Ральфа. Він взявся було розстібати сорочку, але, притиснувши долоню до боку, зупинився, коли нудота знову підкотила, а потім відступила. Він відняв руку й оглянув сорочку: хвалити Бога, не забруднилася. — Гадаю, зі мною все гаразд.

— Ото й добре, — сказав, підійшовши, Лейдекер. — Уже все?