Чтение онлайн

— Добре. Ще раз спасибі.

Вайзер кивнув і відійшов до прилавка.

Ральф пройшов повз ряд № 3, повернув ліворуч до великої виставки презервативів і вийшов на вулицю через двері з написом: «СПАСИБІ ЗА ПОКУПКУ В “РАЙТЕЙД”». Спочатку він не здивувався яскравості, від якої змушений був замружитися, — зрештою, був полудень, а в аптеці трохи темнувато. А потім Ральф розплющив очі, і серце мало не зупинилося у нього в грудях.

На обличчі його з’явився здивований вираз, майже шок.

Так міг би здивуватися першовідкривач-мандрівник, що подолав непрохідну сельву, коли б перед його зором зненацька з’явилося легендарне загублене місто або запаморочливе геологічне диво — брильянтова скеля чи, можливо, каскад водоспадів. Ральф зіперся на блакитну поштову скриньку при вході в аптеку. Подих і далі перехоплювало, а погляд метався довкола, поки його мозок намагався зрозуміти щойно отриману новину — одночасно дивовижну й жахаючу.

Видіння аур повернулося, але сказати це було однаково, що повідомити про Гаїті як про місце, де не потрібно носити пальто. Цього разу світло було всюди, шалене і яскраве, незвичне і прекрасне.

За все своє життя Ральф лише раз відчував щось схоже.

Улітку тисяча дев’ятсот сорок першого, коли йому щойно виповнилося вісімнадцять, він на попутках діставався з Деррі до свого дядька, що жив у Пугкіпсі, штат Нью-Йорк. Треба було подолати ще кілометрів шістсот п’ятдесят. Вечірня гроза на другий день його подорожі втомилася обганяти пілігрима, і Ральф заховався, де зміг — у скособоченому, немов підпилий гуляка, сараї на краю лугу. У цей день Ральф більше йшов пішки, ніж їхав, і тому одразу заснув міцним молодечим сном у занедбаному стійлі, перш ніж гуркоти грому розкололи потемніле небо.

Прокинувшись уранці наступного дня після тривалого чотирнадцяти годинного сну, він оглянувся навколо в цілковитому здивуванні, спершу навіть не розуміючи, де він. Він знав тільки, що це якесь темне місце, де приємно пахне, і що світ навколо перетворився на потоки сліпучого брильянтового світла. Потім Ральф згадав, як заховався в сараї, і раптом зрозумів, що це дивне видіння спричинене грою променів яскравого сонячного світла, що пробиваються крізь щілини в дерев’яному даху й стінах сараю… Тільки й того. І все-таки він просидів ще хвилин п’ять у мовчазному замилуванні, захоплений хлопчисько із соломинками у волоссі; він сидів з піднятою головою, милуючись тим, як золотаві порошини ліниво кружляють у сонячних променях. Тоді було таке відчуття, ніби він у храмі.

Зараз із ним відбувалося щось подібне, тільки вдесятеро потужніше.

Але найдивніше, що він не міг описати, що ж відбулося насправді і як саме змінився світ, ставши раптом таким прекрасним.

Так, і у предметів, і в людей — особливо в людей — з’явилися аури, — але цим чудеса не обмежувалися. Речі ніколи не були такими блискучими, такими незаперечно відчутними. Машини, телефонні будки, продуктові візки перед супермаркетом, контури житлових будинків на протилежному боці дороги — все це немовби раптово обрушувалося на нього.

Несподівано цей безбарвний, брудний закуток Вітчгем-стріт перетворився на Країну Див, і в цьому буянні фарб і світла важко було одразу зрозуміти, що саме він бачить, — було лише усвідомлення краси невідомого дива чи казки.

Єдине, що він міг розрізнити, були аури, що оточували фігури людей — ті снували навколо, входячи й виходячи з магазинів, завантажували покупки в багажники машин або сідали в авто і їхали у своїх справах. Деякі з аур були яскравіші від інших, але навіть найбільш тьмяні тепер сяяли стократно дужче, ніж тоді, коли Ральф уперше зіткнувся із цим феноменом.

«Безсумнівно, саме про це й говорив Вайзер. Це гіперреальність, і те, що ти бачиш, не більше ніж галюцинація людини під дією транквілізаторів. Те, що ти бачиш, усього лише ще один симптом безсоння — не більше. Дивися, Ральфе, і захоплюйся скільки завгодно, це справді чудово, — ось лише вірити в це не варто».

Однак Ральфові не потрібно було просити себе дивуватися — усе навколо було справдешнім дивом. Хлібний фургон, здавши назад, від’їхав від кафе, де вони пили каву з Вайзером, і яскрава темно-бордова субстанція, що кольором скидалася на засохлу кров, — почала виливатися із вихлопної труби.

Це був не дим і не пара, але щось, що нагадувало і те і інше. Світіння виривалося повторюваними спалахами на кшталт стрічки електрокардіограми.

Глянувши на тротуар, Ральф побачив утиснені в бетон сліди від коліс машини того ж темно-бордового відтінку. Фургон поспішив далі, і примарні сліди вихлопів перетворилися на яскраво-червону артеріальну кров.

І такі дивні речі були всюди — щось невідоме в перетинанні косих смуг світла знову нагадало Ральфові потік сонячних променів, які пробивалися крізь щілини в стінах і даху давно-давно стертого з лиця землі сараю. Але найдивнішими були люди, саме їхні оболонки-аури виявилися такими разюче різними й реальними.

Із супермаркету вийшов хлопчик-розсильний, штовхаючи перед себе візок із зеленню. Він рухався в такому сліпучо-білому ореолі, що нагадував прожектор. Аура жінки, що йшла поруч, була порівняно тьмяною, сіро-зеленого відтінку сиру, який почав псуватися. Юна дівчина гукнула розсильного з відчиненого вікна «субару», помахавши йому; її ліва рука залишила в повітрі яскраві смуги ніжно-рожевого, льодяникового кольору. Але вони майже одразу ж розтали. Хлопчина, посміхнувшись, помахав у відповідь, слід його руки перетворився на жовто-білий фонтан. Ральфові це здалося схожим на плавець рибки з акваріума. Плавець теж танув, але значно повільніше.

Спершу це бентежне, феєричне видіння викликало в Ральфа непідробний жах, але невдовзі страх поступився місцем замилуванню, благоговінню й просто інтересу. Яке красиве й захоплююче видовище! «Але це не реально, — попередив він себе. — Не забувай, Ральфе. Насправді нічого подібного не існує». Він пообіцяв собі, що спробує не забути. Але застережливий голос здавався таким далеким… Тепер він помітив дещо іще: від голови кожного, кого він бачив, угору піднімалося щось прозоро-яскраве, на зразок шовкової стрічечки або смужки гофрованого паперу; воно, спалахнувши, вело кудись угору, поки не зникало з очей. У деяких людей точка зникнення була метра півтора над головою, в інших же довжина цього струмливого потоку сягала трьох і навіть п’яти метрів. У більшості випадків світло цієї яскравої висхідної лінії гармоніювало з відтінками всієї аури — яскраво-біле у розсильного, сіро-зелене у пані, що йшла поряд із хлопчиною, — але було й кілька разючих винятків. Ральф побачив іржаво-червоний потік, що виходив із голови чоловіка середніх літ, оточеного темно-синьою аурою, а в жінки з ясно-сірою аурою висхідний потік був разючого (але й трохи насторожливого) кольору фуксії. У деяких випадках — їх було не так уже й багато, усього два або три, — висхідні струмки були майже чорні. Ральфові це не сподобалося, і він помітив, що люди, яким належали ці «мотузочки від повітряної кульки» (саме так він одразу подумки охрестив їх), не мали здорового вигляду.