Чтение онлайн

Перша реакція Ральфа — роздратування, що його потривожили під час такої серйозної розмови із самим собою, — змінилася настороженим інтересом.

— Ну, я навіть не знаю, — протягнув він, обводячи жестом гори снотворних пігулок. — А що-небудь із цього справді допомагає?

Посмішка Вайзера стала ще ширшою. Це був високий чоловік середніх літ з акуратним проділом у поріділому каштановому волоссі. Він подав руку, і Ральф ще тільки збирався відповісти, а Вайзер уже продемонстрував свою міцну хватку.

— Мене звуть Джо, — представився фармацевт, поплескавши вільною рукою по персональній картці. — Раніше мене звали Джо Вайз, але тепер я старший і тому звуся Вайзер. [15]

Звісно, це був старий жарт, але, мабуть, він іще не втратив свого смаку для Джо Вайзера, який щиро розсміявся. Ральф лише винувато посміхнувся у відповідь.

Рука, що вчепилася в нього, не залишала сумнівів у силі її власника, і Ральф почав побоюватися, що якщо фармацевт стисне сильніше його пальці, їх доведеться убрати в гіпс. На мить він пошкодував, що не пішов зі своєю проблемою до Пола Дарґина. Але тут Вайзер, двічі енергійно труснувши його руку, відпустив її.

— А я Ральф Робертс. Радий з вами познайомитися, містере Вайзере.

— Взаємно. А тепер про ефективність цих препаратів. Дозвольте мені відповісти питанням на питання: чи робить собі ведмідь туалет із телефонної будки?

— Гадаю, рідко, — відповів Ральф, сміючись, здивований тим, що знову може говорити.

— Абсолютно правильно. — Вайзер глянув на упаковки снотворного, вишикувані блакитною стіною. — Хвалити Бога, що я фармацевт, а не комівояжер, містере Робертсе; я вмер би від голоду, намагаючись продати хоч що-небудь подібне в походах від будинку до будинку. У вас безсоння? Почасти я запитую тому, що ви зупинилися біля полиці зі снотворним, але, скоріше, через ваш затуманений погляд.

І тут Ральфа прорвало:

— Містере Вайзере, я був би найщасливішою людиною на землі, якби мав можливість хоч іноді спати по п’ять годин на добу; втім, мене цілком влаштували б і чотири.

— І як довго це триває, містере Робертсе? Чи вам зручніше, щоб я називав вас Ральфом?

— Можна й Ральфом.

— Чудово. У такому разі звіть мене Джо.

— Гадаю, все почалося у квітні. Тижнів приблизно за шість після смерті моєї дружини.

— Прийміть мої співчуття.

— Спасибі, — відповів Ральф, а потім, помовчавши, мовив, як годиться: — Мені дуже тужно без неї, але я був радий, коли її страждання закінчилися.

— Одначе тепер страждаєте ви. Уже… Скільки ж? — Вайзер швидко підрахував на пальцях. — Майже півроку.

Несподівано Ральфа зацікавили пальці фармацевта.

Жодних протуберанців цього разу, але кожна подушечка була немов обкутана яскраво-сріблистим серпанком, наче пальці огорнули в прозору блискучу фольгу.

Він знову подумав про Керолайн і про ті фантоми запахів, на які вона часто скаржилася в останню осінь — запах часнику, нечистот, підгорілого м’яса.

Можливо, те, що відбувалося з ним, було чоловічою альтернативою: у нього симптомом пухлини головного мозку став не головний біль, а безсоння. «Самодіагностика — забавка для дурнів, Ральфе, чому б тобі не перестати?»

Ральф рішуче перевів погляд на приємне обличчя Вайзера.

Ніякого сріблистого серпанку; навіть натяку на серпанок. Ральф був майже певен у цьому.

— Правильно, — підтвердив він. — Скоро півроку. Але здається, що набагато довше.

— Чи є які-небудь повторювані дії? Зазвичай так буває. Чи довго ви лежите в ліжку, перш ніж заснути, чи…

— Справа в тому, що я прокидаюся занадто рано. У мене синдром порушення фаз дельта-сну.

Брови Вайзера поповзли вгору.

— Та ви, як я бачу, прочитали кілька книг із цієї проблеми, правда? — Якби щось подібне зауважив доктор Літчфілд, Ральф угледів би в цьому поблажливість. Однак у тоні Джо Вайзера пролунала не полегкість, а непідробне замилування.

— Я прочитав усе, що є на цю тему в бібліотеці, щоправда, не так вже й багато. — Помовчавши, Ральф додав: — Але мені це анітрохи не допомогло.

— Що ж, дозвольте поділитися тим, що відомо мені, а ви зупиняйте мене, коли я буду вторгатися на вже досліджену вами територію. До речі, як звуть вашого лікаря?

— Літчфілд.

— Так. І звичайно ви купуєте ліки… Де? В «Піплз драґ» чи в «Рексоллі»?

— У «Рексоллі».

— Я так розумію, що сьогодні ви вирішили це зробити інкогніто.

Ральф почервонів… Потім посміхнувся:

— Щось на кшталт цього.

— Так. Немає необхідності уточнювати, чи були ви в Літчфілда з приводу вашої проблеми, правда? Якби ви його відвідали, не було б необхідності досліджувати цей чудовий світ патентованого зілля.

— A-а, тепер зрозуміло, куди я потрапив. Патентовані зілля?

— Називайте це так — я б із більшим задоволенням торгував цією дурнею, роз’їжджаючи у великому червоному фургоні на величезних кумедних жовтих колесах.

Ральф розсміявся, і яскраво-сріблиста хмара навколо білого халата Джо Вайзера вибухнула, коли той теж розсміявся.

— Це єдиний вид торгівлі, до якого в мене схильність, — мовив Вайзер, ледь посміхнувшись. — Із собою я возив би красуню, що виконує хвилюючий східний танець у бюстгальтері з блискітками і шальварах, як у наложниць із гарему… Назвемо її маленькою єгиптянкою, як у старій пісні Костера… Вона стала б своєрідним аперитивом. Крім неї, я запросив би когось, хто вміє грати на банджо. Знаю із власного досвіду, що ніщо так не налаштовує людей на покупки, як гра на банджо.

Вайзер, задоволено оглянувши полиці з ліками, знову подивився на Ральфа.

— Для людини, що страждає синдромом порушення фаз дельта-сну, як у вашому випадку, Ральфе, всі ці препарати марні. Можливо, зарадити могла б порція спиртного або інші подібні речі, але, дивлячись на вас, я можу сказати, що все це ви вже випробували.

— Звичайно.

— Як і дюжину інших домашніх, перевірених часом засобів.

Ральф знову розсміявся. Йому починав подобатися цей хлопець.

— Випробуйте ще дюжини чотири, Ральфе, і ви відправитеся на цвинтар.