Чтение онлайн

(— Покажи нам.)

Клото, здивовано, майже зніяковіло: (— Я… не думаю…)

Ральф: (— Для нас, шот-таймерів, бачити — те саме, що повірити. Хіба ви цього не знали?)

Несподівано заговорила Луїза:

(— Так — покажіть нам. Але стільки, скільки ми зможемо зрозуміти й прийняти. Постарайтеся, щоб нам не стало гірше, ніж є.)

Клото й Лахесіс, переглянувшись, знизали плечима. Лахесіс підняв два пальці правої руки, створюючи зелено-голубий потік світла. У ньому Ральф побачив чітке зображення коридора відділення інтенсивної терапії. З’явилася медсестра з візком, на якому були розкладені ліки. Оддалік вона мовби зігнулася, а потім зникла з очей.

Луїза, захоплено, незважаючи на обставини: (— Все одно що дивитися кіно на поверхні мильної бульки!)

З палати Боба Полгерста вийшли Мак-Ґоверн і сливовий пан. Мак-Ґоверн був у старому светрі, а його приятель застібав «блискавку» куртки; очевидно, вони вирішили відкласти сидіння біля смертного одра до наступного дня. Мак-Ґоверн повільно плівся за сливовим паном. Ральф бачив, що його сусід, а почасти й друг має не такий уже й хороший вигляд.

Він відчув, як Луїза стиснула його руку. Ральф погладив її по долоні.

Не дійшовши до ліфта, Мак-Ґоверн зупинився, притулився до стіни й похнюпив голову. Вигляд у нього був, як у бігуна на фініші виснажливого марафону. Якусь мить сливовий пан продовжував іти. Ральф бачив, як ворушаться його губи, і подумав: «Він розмовляє з порожнечею, але ще не знає цього».

Раптово Ральфові перехотілось дивитися.

Усередині синьо-зеленого екрана Мак-Ґоверн схопився за груди. Друга рука розтирала горло. Ральф не міг сказати напевне, але йому здалося, що в очах Білла застиг страх. Ральф згадав гримасу ненависті, що спотворила обличчя лікаря № 3, коли той зрозумів, що шот-таймер втручається в його справи з приблудним собакою. Що ж тоді він сказав?

(«Я ж відтрахаю тебе. У хвіст і в гриву. І твоїх друзів відтрахаю. Ти зрозумів мене? Ти…»)

Жахливий здогад, майже впевненість промайнула в думках Ральфа, поки він спостерігав, як Мак-Ґоверн повільно осідає на підлогу.

Луїза: (— Досить цього, будь ласка, заберіть це).

Вона уткнулася обличчям у плече Ральфа. Клото й Лахесіс тривожно перезирнулися, і Ральф усвідомив, що подумки він уже почав переглядати своє ставлення до них як до всевідаючих і всемогутніх. Можливо, вони й надприродні істоти, але зовсім не чарівники. Ральф сумнівався й у їхній здатності пророкувати майбутнє — володарі справжнього магічного Кристалу навряд чи мають у своєму репертуарі такі погляди.

«Вони, як і ми, намацують шлях серед невідання», — подумав Ральф і відчув мимовільне співчуття до пана К. і до пана Л.

Синьо-зелений світловий екран перед Лахесісом — і образи, що тріпотіли всередині, — раптово зникли.

Клото, ніби захищаючись: (— Пам’ятайте, будь ласка, що це був ваш вибір, Ральфе й Луїзо. Ми не хотіли показувати).

Ральф слухав, не слухаючи. Думка вела його далі — він хоч і не хотів дивитися на неприємну фотографію, але був не в змозі відвернутися. Він думав про панаму Білла… Про вицвілу хустку, що служила Розалі нашийником… І про брильянтові сережки Луїзи.

(«І твоїх друзів відтрахаю. Ти зрозумів мене? Сподіваюся. Я це вже майже зробив».)

Ральф, переводячи погляд із Клото на Лахесіса, більше не мав до них співчуття. Замість цього прийшла глуха злість. Лахесіс сказав, що такого поняття, як «випадкова смерть», не існує, отже, і смерть Мак-Ґоверна не виняток. Ральф не сумнівався, що Атропос забрав Мак-Ґоверна з однієї простої причини: він хотів заподіяти біль Ральфові, покарати за втручання в… Як казав Дорренс? У справи лонґ-таймерів.

Старий Дор порадив йому не втручатися — чудова політика, поза всяким сумнівом, але в нього, Ральфа, не було вибору… Тому що ці два лисих карлики відтепер пов’язані з ним. У певному сенсі вони вбили Білла Мак-Ґоверна.

Клото й Лахесіс, помітивши його гнів, відступили назад (хоча не було видно, щоб вони переступали ногами), їхні обличчя виражали крайню стурбованість.

(— Саме через вас двох загинув Білл Мак-Ґоверн. У цьому й полягає правда, чи не так?)

Клото: (— Будь ласка… Якби ви дозволили нам пояснити все до кінця…)

Луїза злякано й заклопотано подивилася на Ральфа:

(— Ральфе? Що відбувається? Чому ти розгнівався?)

(— А ти не розумієш? Ціною невеличкого змагання між ними стало життя Мак-Ґоверна. Ми тут тому, що або Атропос чимось не догодив цим хлопцям, або збирається…)

Лахесіс: (— Ти робиш занадто поспішні висновки, Ральфе…)

(—…але є одна проблема: він знає, що ми його бачимо! Атропос знає, що ми бачимо його!)

Очі Луїзи розширилися від страху… І розуміння.

Маленька біла рука опустилася на плече Ральфа, наче молочний туман.

(— Будь ласка… Дозволь нам пояснити…)

Ральф відчув зміну — немов спалах вихопив його тіло навіть раніше, ніж усвідомив, що викликав її власним бажанням. Він знову відчував вітер; що холодив його, немов лезо ножа. Тепер дотик руки Клото відчувався як примарна вібрація над поверхнею шкіри. Він бачив трьох, але обриси фігур здавалися далекими й туманними. Вони перетворилися на примар.

«Я спустився вниз. Не в ту точку, з якої все почалося, але на той щабель, на якому вони не можуть фізично контактувати зі мною. Моя аура, моя «мотузочка»… звісно, доступні їм, але моя фізична сутність, ота, призначена для реального життя у світі шот-таймерів?»

Голос Луїзи, далекий, як згасаюча луна: (— Ральфе? Що ти робиш із собою?!)

Ральф глянув на примарні обриси Клото й Лахесіса. Тепер вони були не просто стривожені чи відчували деяку провину, а неймовірно перелякані. Ральф заледве розрізняв їхні обличчя, але страх неможливо сплутати ні з чим.

Клото, голос далекий, але можливо розрізнити: (— Повернися, Ральфе! Будь ласка, повернися!)

(— Повернуся, якщо ви покинете свої ігри й будете відверті з нами).

Лахесіс, зникаючи з очей: (— Так! Так!)

Ральф змусив спрацювати внутрішній спалах знову. Три фігури повернулися у фокус. Одночасно барви заповнили простір світу, а час повернув свою колишню швидкість — він бачив, як котився місяць, ніби хто вилив ложку палахкотливої ртуті. Луїза оповила його шию руками, і Ральф не міг зрозуміти, обіймає вона його чи утримує.