Чтение онлайн

— Гей! Погляньте, хто прийшов! — вигукнув Джиммі В. Голос його був тихим і хрипким, але Ральф уловив південно-бостонський акцент. Фей підстрибнув. Шаховий задачник упав на підлогу. Фей подався вперед і взяв Джиммі за руку, але той не звернув на нього уваги, продовжуючи дивитися на Ральфа й Луїзу. — Це ж Ральф Робертс! А з ним дружина Пола Чесса! Чуєш, Ральфе, а пам’ятаєш, як ми хотіли на виставу шапіто?

— Пам’ятаю, Джиммі.

Джиммі посміхнувся, очі його знову заплющилися. Лахесіс, взявши за вилиці умираючого, легенько повернув його голову, як перукар, що збирається поголити клієнта. У ту ж мить Клото схилився ще нижче й розкрив ножиці так, щоб чорна «мотузочка» Джиммі В. опинилася між розкритими лезами. Коли Клото зімкнув ножиці, Лахесіс схилився й поцілував Джиммі у чоло.

(— Іди з миром, друже.)

Пролунав ледь чутний звук. Відрізана «мотузочка» здійнялася до стелі й розчинилася. Саван, що огортав Джиммі В., спалахнув сліпучо-білим і зник. Джиммі знову розплющив очі й глянув на Фея. Він спробував посміхнутися, але в цю мить погляд його зупинився. Ямочки, що почали було утворюватися від назріваючої усмішки, розгладилися.

— Джиммі? — Фей потряс Джиммі В. за плече. — Що з тобою, Джиммі?.. О, чорт.

Фей підвівся й мало не підтюпцем вибіг із палати.

Клото: (— Сподіваюся, ви зрозуміли, що всі наші справи ми робимо з любов’ю й повагою? Що насправді ми лікарі останнього притулку? Для нашого подальшого спілкування, Ральфе і Луїзо, дуже важливо, щоб ви зрозуміли це).

(— Так.)

(— Так.)

Ральф не мав ані найменшого бажання погоджуватися з ними хоч у чомусь, але ця фраза — «лікарі останнього притулку» — без зусиль упокорила його гнів. Змістом її була сама істина. Вони звільнили Джиммі В. зі світу, в якому для нього не залишалося нічого, крім болю. Так, безсумнівно, саме вони стояли поруч із Ральфом у палаті № 317 сім місяців тому, саме вони принесли Керолайн полегшення. Так, вони робили свою справу з любов’ю й повагою — найменші сумніви щодо цього відпали самі собою, коли Лахесіс поцілував чоло Джиммі В. Але хіба любов і повага давали їм право провести його — і Луїзу — крізь пекло, щоб послати їх по надприродну істоту, в якої поїхав дах? Чи давало це їм право гадати, що звичайні люди, до того ж далеко не молоді, зможуть упоратися з чудовиськом?

Лахесіс: (— Краще ходімо звідси. Незабаром сюди збіжаться люди, а нам необхідно поговорити).

(— Чи є в нас вибір?)

Їхні відповіді

(— Звичайно!)

(— Вибір завжди є!)

пролунали миттєво, забарвлені в кольори подиву.

Клото й Лахесіс рушили до дверей, Ральф і Луїза відскочили вбік, даючи їм пройти. Але аури лисих лікарів усе-таки огорнули їх на мить, і Ральф відчув їх на смак і на дотик: смак солодких яблук, а на дотик — немов суха, легка кора дерева.

Коли вони виходили пліч-о-пліч, шанобливо розмовляючи один з одним, у палату в супроводі двох медсестер повернувся Фей. Вони пройшли крізь Лахесіса й Клото, потім крізь Ральфа й Луїзу, не сповільнюючи кроку і взагалі нічого не помічаючи.

А в коридорі життя йшло своєю чергою. Гул не припинявся, ніде не спалахнуло світло, коридором ніхто не біг і не кричав. Тут смерть була занадто частим відвідувачем, щоб улаштовувати переполох. Ральф подумав, що навіть за таких обставин вона не дуже бажаний гість, але все ж знайомий і прийнятний. Йому також здалося, що Джиммі В. був задоволений своїм відходом із третього поверху міської лікарні Деррі — він зробив це без жодного поспіху й занепокоєння, до того ж йому не довелося показувати водійське посвідчення або медичну страховку. Він помер з гідністю, яка завжди супроводжує такі прості, давно очікувані події. Одна-дві миті усвідомленості, супроводжувані ледь розширеним сприйняттям, — і все. Зберіть усі мої печалі й радості, бувайте.

Ральф і Луїза наздогнали лисих лікарів біля палати Боба Полгерста. Крізь відчинені двері було видно, що біля смертного одра старенького вчителя й далі сиділи його друзі.

Луїза: (— Чоловік, що схилився над ліжком, — наш друг, Білл Мак-Ґоверн. З ним коїться щось погане, щось жахливе. Якщо ми виконаємо ваше прохання, чи не могли б ви?..)

Але Лахесіс і Клото похитали головами.

Клото: (— Змінити нічого не можна).

«Так, — подумав Ральф. — Дорренс знав: готову булочку не спекти заново».

Луїза: (— Коли це станеться?)

Клото: (— Ваш друг належить не нам, третьому. Тому, кого Ральф назвав Атропос. Але й він не зможе повідомити вам точний час смерті людини. Він навіть не знає, кого забере наступного разу. Атропос — посланець Випадковості).

Від цих слів серце завмерло у Ральфа в грудях.

Лахесіс: (— Але тут розмовляти незручно. Ходімо).

Лахесіс узяв Клото за руку, другу простягнув Ральфові. І в цей же час Клото потягнувся до Луїзи. Та похитнулася, потім глянула на Ральфа. Ральф, у свою чергу, похмуро подивився на Лахесіса:

(— Боже вас борони, якщо ви їй нашкодите.)

(— Ніхто з вас не постраждає, Ральфе. Візьми мене за руку.)

«І підемо в Едем», — подумки закінчив Ральф. Він зітхнув, стиснувши зуби, кивнув Луїзі й схопив простягнуту руку Лахесіса. Хвиля впізнавання, глибока й приємна, як при зустрічі зі старим другом, знову накрила Ральфа. Яблука й кора дерева, спогади про прогулянки в саду, коли він був ще дитиною. Навіть не бачачи, він відчув, що його аура змінила кольори, перетворившись на золотаво-іскристу, зелену ауру Клото й Лахесіса. Луїза взяла за руку Клото, вдихнула крізь зуби й непевно посміхнулася.

Клото: (— Замкніть коло, Ральфе і Луїзо. Не бійтеся. Усе гаразд).

«Хіба я коли-небудь у цьому сумнівався, друже?» — подумав Ральф, але коли Луїза простягнула до нього руку, він тривожно стиснув її пальці. Смак яблук і відчуття деревної кори з’єдналися з незнайомими спеціями. Ральф вдихнув їхній аромат і посміхнувся Луїзі. Вона відповіла йому тим же — в її посмішці не чулося сумніву, — і Ральф зніяковів. Як можна боятися? Як можна навіть сумніватися, коли те, що приносять вони, таке приємне й добре?

«Я тебе розумію, Ральфе, але однаково сумніваюся», — мовив внутрішній голос.

(— Ральфе! Ральфе!)

Голос Луїзи звучав одночасно стривожено й легковажно. Ральф оглянувся саме вчасно, щоб помітити, як одвірок палати № 315 ковзнув повз її плече… Це не двері опускалися, це Луїза піднімалася вгору. Всі вони піднімалися вгору, тримаючись за руки.

Щойно Ральф зрозумів це, як відчуття раптової нудоти, гостре, немов лезо ножа, заволокло завісою його очі. Швидко промайнули вузькі труби, скоріш за все, частина протипожежної системи лікарні. А потім він побачив кахельну підлогу довгого коридора. Крісло-гойдалка насувалося просто на нього, цілячись у голову… Яка, як він зрозумів, піднімалася над підлогою четвертого поверху, немов перископ.