Чтение онлайн

Уважно оглянули ці скелі — і теж ніяких слідів не помітили.

— Може, це нам так здалося? Може, це не кабан, а якийсь чорт? — чи то жартуючи, чи то серйозно сказав один з товаришів.

— Хай буде і сам чорт, а ми повинні його знайти! — сказав другий.

— З голоду можна буде і його підсмажити та з'їсти, — засміявся третій. — Я ні разу не їв смажених чортів.

— Може, на дерево виліз? — пожартував четвертий.

— Але все ж таки що нам робить?

— Почнемо колупати кожну п'ядь землі, особливо біля коріння — обов'язково знайдемо.

Почали знову шукати і, нарешті, під великим коренем тамаринда, біля тих вивітрілих скель, що були по боках, навіть не в кутку, а біля самісінького краю, — справді помітили невелику дірку, зарослу травою.

— Ось куди він подівся! — зраділи мисливці і почали розширювати дірку.

Повиривали траву, відгребли пісок, потім якесь, ніби скляне, каміння.

— Еге! Та там, видно, величезне порожнє приміщення!

— Може, чого доброго, і для нашої справи згодиться!

Жарти жартами, а дірка справді вела кудись углибину. За землею пішли цілі гори скляного каміння. Найголовніше ж — ці камені не були суцільними, і їх легко було брати шматками. Траплялися часом дуже цікаві і гарні брили з цього дивного каміння.

Нарешті, щілина стала такою, що в неї можна було пролізти. На мить товариші нерішуче спинилися: дідько його знає, куди ще потрапиш?

— Ну, якщо дикий кабан проліз, то ми — тим більше, — сказав перший і обережно почав спускатися.

Але і обережності ніякої не треба було: каміння спускалося всередину поступово, ніби приступками.

— Ідіть сюди! Нічого особливого нема! — крикнув той зсередини.

За хвилину вже всі були там.

— У кого є сірники? Засвітіть!

Блимнув вогник — і наші товариші аж вигукнули від здивування. Вони потрапили у величезний зал, кінець якого навіть губився десь там у темряві. Але найдивнішим було те, що він здавався, скляним, та ще й з різнобарвного скла. Стіни, стеля, підлога — все було з скла; зверху ще звисали скляні напливи. Все це від світла заграло різними барвами, ще більш нагадуючи казковий палац.

— Ну от, я ж казав, що то був чорт! А це його палац, — сказав той же товариш. На цей раз здавалося, що говорить він майже серйозно.

— В такому разі треба буде подякувати йому за чудове приміщення для нашої зброї.

— А де ж наш кабан подівся?

— Ну, тепер про нього нема чого думати. Та він і не втече. Хай хто-небудь приведе наших хлопців. От зрадіють вони!

Через деякий час таємнича печера наповнилася веселим людським гомоном. Посередині палало багаття, від якого дивно іскрилися скляні стіни і цяцьки на стелі. Але там далі загрозливо чорніла таємнича темрява.

— Ходімо, товариші, на полювання, а разом з цим дослідимо наш палац, — запропонував Сідан.

Хоч і стомлені були наші мандрівники, але перед таким незвичайним полюванням забули про все на світі. Зараз же наламали смолистого гілля, зробили смолоскипи і рушили в дорогу.

Наскільки казковий був палац, настільки і процесія була казкова. Попереду в ряд ішло п'ять чоловік з гвинтівками напоготові, інші йшли позаду, піднявши високо над головою смолоскипи. Вогонь крок за кроком розсіював темряву і відкривав усе нові й нові кімнати, зали, коридори, закапелки — і всі воші були з скла, всі чудово іскрилися різними барвами.

Вгорі заметушилися кажани, навіть якісь пташки, внизу забігали ящірки, якісь звірята; ось почулося тупотіння великого звіра, але побачити його не можна було.

— Ось він де, наш кабан! — догадалися товариші. — По справедливості треба було б помилувати його за те, що привів нас у цей палац, але, на жаль, їсти дуже хочеться.

Так пройшли, мабуть, метрів двісті, а попереду ніякого кінця не було видно. Нарешті, помітили збоку закапелок.

— Давайте заглянемо сюди!

Завернули. Закапелок був значно менший від головного коридора і далі дуже сильно знижувався і звужувався. Нарешті, лишився зовсім маленький куток, а в ньому щось ворушилося.

Пролунали постріли. Луна покотилася підземеллям.

Кабан був убитий. Хоч хотілося повернутись назад і зараз же покуштувати свіжини, але цікавість була сильнішою. Поклали здобич біля входу в закуток, а самі пішли далі.

Ось ще один закуток; з другого боку. Але там нічого цікавого не знайшли. Ще пройшли кілька кроків. Долівка знизилася, запахло вологою й ще якимсь незрозумілим, але неприємним запахом.

Але що там попереду шурхотить і ворушиться?..

— Змії! Змії! Назад!!

У темряві гойдався цілий ліс голів, блищали очі, рухалися жала. Люте сичання все збільшувалось.

— Що робити? — запитали озброєні. — Стріляти?

— Ні, ні, не варто! — почулися голоси. — Невідомо ще, скільки зможете убити зразу, а інші, розлючені, всім натовпом можуть наробити нам великого лиха. Потім справимося з ними: зброї вистачить.

І весь загін якось мимохіть швидко посунувся назад. І добре зробили, бо розпочинати бійку з цією масою змій, та ще в темряві, було надто рисковано. Перед таким ворогом довелося відступити.

Засмажили кабана і довго розмовляли, дивуючись з усього того, що бачили. Ночувати з такими сусідами побоялися і вийшли на поверхню.

Над вулканом блищала заграва, а десь близько гуло море. Полягали, веселі й — задоволені, і зараз же міцно заснули.

Але вночі раптом почувся гуркіт гарматних пострілів, а потім свист і шипіння!..

Миттю всі були на ногах, схопилися за зброю, почали прислухатися, але більше вже нічого не чули. Кинулися сюди-туди, пригляділися, прислухались, — та так нічого особливого й не помітили.