Чтение онлайн

— Що б це таке могло бути? — здивувався Сідан. — Я ж сам добре чув постріл, а потім якийсь свист і шипіння.

— І я це саме чув, — сказав Сурат.

Те ж підтвердили й інші товариші.

— Значить, треба припустити, що то був постріл з гармати, а свист — політ снаряда?

— Нічого іншого не можна придумати.

— Тоді хто ж і звідки стріляв?

— Голландці з моря.

— Біжімо до берега! — кинулося кілька чоловік.

Але куди там бігти — йти не можна було в темряві по скелях; повзти треба було, а не бігти. Може, тому на морі нічого й не встигли побачити.

— Коли, скажімо, це був міноносець, та, скажімо, звідкілясь знав, що ми тут перебуваємо, то чому ж він раз вистрілив і втік? Оце поясніть мені, будь ласка, — приставав до Сурата один хлопець.

— Я, братіку, сам знаю стільки, скільки й ти, — сказав Сурат.

Одним словом, було тут багато розмов. Нарешті, мусили погодитись, що це, мабуть, величезний камінь упав з гори або з берега. На цьому і заспокоїлись.

На корабель повернулися всі. Команда так зраділа і зацікавилася печерою, що зараз же заходилася переносити вантаж.

З першою партією зброї почали знищення змій. Але зараз же з'ясувалося, що це не так просто. Коли кинути у них гранати, то можна зруйнувати стіни підземелля.

— Пустимо на них отруйний газ, у нас є на кораблі, — запропонував один з старих матросів «Саардама».

Ця думка дуже сподобалася, але інший товариш, який краще розумівся на цій справі, попередив, що газ у цьому закритому підземеллі може триматися кілька тижнів. Значить, і вони самі не зможуть заходити сюди в цей час.

— Тоді нічого іншого не лишається, як іти на них війною з гвинтівками, — вирішив Сідан.

— Дуже небезпечна справа, — похитав головою Сурат.

— Як ти їм влучиш саме в голову? А поранені в інше місце та розлючені, вони стануть ще небезпечнішими. Тим паче що їх така сила: стріляти доведеться здалеку, а тоді освітити їх не можна буде як слід. Словом, я зовсім не можу собі уявити, як ми можемо почати з ними бій.

Роздуми Сурата були правильні. Але що ж тоді робити?

Тут один з товаришів запропонував інший спосіб:

— Пожертвуємо відро або два бензину, обіллємо їх, підпалимо, — і нам залишиться тільки стояти та дивитись.

Всі аж застрибали і руками заляскали від задоволення.

— Це ж буде найкращий «вайянг»!

Наступного разу і взялися виконувати цей план. Спочатку, без вогню, двоє виступили вперед з неповними відрами бензину. За ними кілька чоловік з гвинтівками, а вже далі запалили смолоскипи. Не можна було наближатися з вогнем до бензину, тому передні з повстанців були в сутінках, а змії уже зовсім у темряві.

Ось уже знову почулося шарудіння і сичання, ледь помітно захиталися в темряві голови. Справа спрощувалася тим, що змії були в низині. Спочатку тихенько почали лити бензин на землю, і він сам потік до змій. А решту хлюпнули на них зверху і швидко відбігли назад.

Заворушилися гади, засичали так, що в присутніх мурашки побігли по тілу.

— Починай!

Усі відійшли ще далі назад, а наперед виступив один з смолоскипом, розкрутив його і кинув…

Шугонуло полум'я, заблищали скляні стіни, освітилися всі кутки підземелля, і серед цього вогню почалося щось таке, чого ніхто ще ніколи не бачив…

Серед білого полум'я чорні кільця змій створили величезний клубок, який крутився так, що в очах мерехтіло. Деякі підскакували високо й звивалися в повітрі, деякі кидалися на стіни. Сичання перейшло у свист і навіть писк. Час од часу було чути, як тріскається шкіра, шкварчить м'ясо. Ось розбіглися вони в різні боки, і здалеку видно, як у темряві крутяться вогненні змії. Кілька таких вогненних змій кинулося і в бік людей, але тепер їх уже не було чого боятися. Одні сконали на порозі, а решту добили. А коли стало тихо і темно, то люди навіть пошкодували, що це видовище так швидко скінчилось.

— Ну, а тепер закінчимо обслідування нашого палацу, — сказав Сідан.

З огидою переступили вони через зміїну купу, по дорозі вбили кілька змій, які не догоріли, оглянули ще кілька закапелків, але кінця підземеллю все ще не було.

— Дідько його знає, куди воно веде! — говорили товариші. — Можливо, кілька днів доведеться блукати.

А тут ще смолоскипи згоріли. Довелось повернутися назад, бо не було часу займатися дослідженням. Їх чекала важливіша робота.

А робота справді була дуже марудна, не кажучи вже про те, що надзвичайно важка. Попрацювали тиждень, а перенесли всього тисячу п'ятсот гвинтівок. Виходило, що для перенесення всіх тридцяти тисяч треба буде більше чотирьох місяців! Та, крім того, треба перенести кулемети, патрони й багато інших припасів.

Почали підраховувати і побачили, що за таких умов інакше й бути не може. Передусім день у цих краях має завжди дванадцять годин і стільки ж припадає на ніч. Можна було б захопити для роботи ще годин шість від ночі, але серед скель та хащів зовсім неможливо ходити вночі. Таким чином, пропадало багато часу, йти туди з вантажем доводилося годин дев'ять-десять, і зараз же повертати назад було неможливо, бо наставала ніч. Назад без вантажу можна було пройти годин за сім-вісім, але нести новий вантаж того ж дня теж не можна було, бо наставала ніч.

Дорогою треба було йти по скелях, переходити ущелини, повзти, стрибати. За таких умов одній людині більше п'яти гвинтівок не можна нести. Отже, сто чоловік могли перенести п'ятсот гвинтівок за два дні, а щоб перенести всі тридцять тисяч, треба аж сто двадцять днів! Та стільки ж на патрони, кулемети і різні інші речі.

— Так ось що виходить?! — здивувався старий Гудас. — А справа здавалася такою простою. Нас же сто сімнадцять чоловік!

— А от бачиш, що робиться. Ми навіть самі не уявляли собі, яке багатство маємо, — сказав Сагур, що, як помічник механіка, був найосвіченіший з усієї команди. Він і підрахунки ці робив.