Чтение онлайн

Відтоді я не брала участі у жодному колективному святі, вечірці чи поході.

Була друга чверть восьмого класу. Всіх учнів залишили після занять, бо класна керівниця розподіляла між нами вірші для декламування на черговому щасливому новорічному святі задоволених підлітків. Я стала у чергу (ненавиджу черги) і терпляче чекала, коли мені вручать клаптик паперу з моїм номером (який жах!) і віршем. Класна керівниця вже передчувала недобре. Протягуючи мені аркуш, вона зустрілася зі мною поглядом і не витримала.

– Марго, якщо ти і цього разу візьмеш вірш, а потім не з'явишся ні на репетицію, ні на свято, я буду змушена вжити жорстких, дуже жорстких заходів. Двійка з поведінки до твоїх бездоганних оцінок – не дуже приємний новорічний подарунок, чи не так?

Якою ж гадюкою ти можеш бути через якісь там вірші! Хоч річ і не в них. Річ у колективі, в однорідній масі, в м'якому тісті для ваших рук! Я усміхнулася. Лагідно, виказуючи розуміння.

– Інно Миколаївно, я саме хотіла обговорити з Вами це питання.

Вона аж затремтіла від обурення.

– Якщо ти почуваєшся хворою, як завжди, коли йдеться про дисципліну і організацію, то я нічого не хочу чути. Колектив вилікує!

Повільно дихаємо, Марго! Раз – два – три. Раз – два – три. Тепер відповідай тихо і спокійно.

– Ні, Інно Миколаївно, я про інше.

Ми залишилися віч-на-віч. Я глибоко вдихнула, машинально схрестила пальці і почала:

– Я дивилася графік міських шкільних олімпіад і чула, як вчителі сперечалися, якого учня обрати для участі в них. Як я зрозуміла, більшість зупинилася на моїй кандидатурі.

– Так, Марго. Хоч і дивно, але твої успіхи у навчанні розбігаються з твоїми досягненнями у колективі.

Я знизала плечима.

– У кожного з нас свої вади. Проте я готова взяти участь у всіх цих олімпіадах.

Вона здивовано підняла брови:

– У всіх дев'яти? Це забагато. До речі, дві олімпіади можуть бути в один і той само день. Мені здається, на четверте грудня за графіком призначені олімпіади з хімії і німецької мови.

– Для мене це – не забагато, Інно Миколаївно. Дев'ять олімпіад – саме те, що треба. Я впораюся. Але за умови, що буду звільнена від усіх видів колективної роботи впродовж навчального року. Щось на зразок нагороди. А стосовно двох олімпіад в один день – це ж не проблема. Я дивилася в розкладі – олімпіада з хімії о восьмій ранку, а з німецької мови – о другій годині дня. Я встигну.

Інна Миколаївна скочила зі стільця і, схвильована, заходила кабінетом. – Нечувано! Просто нечувано! Це… це шантаж! І вона вже все розрахувала, ніби сподівалася, що я підтримаю таке неподобство.

Марго, вирішальний момент! Пан або пропав!

– Я не сподівалася, я була впевнена, бо знаю, що ви – дуже розумна жінка і піклуєтесь про репутацію та розвиток нашої школи. Якщо я братиму участь у всіх олімпіадах, то гарантую, що у чотирьох з них посяду одне з почесних місць, а в олімпіаді з Вашого фаху – перше. Не вірю, що, читаючи віршики, зроблю більше для нашої школи. А я думаю лише про це. (Обережніше, Марго, бо ще сама повіриш у цю патріотичну маячню).

Якийсь час вона дивилася на мене і розмірковувала.

Це добре. Добре, що розмірковує, значить, вже наполовину згодна. Ми дивилися одна на одну. Вона розуміла мене, я розуміла її. Корисна річ – взаєморозуміння. Вона порушила тишу першою:

– Марго, якщо ти мене підведеш, ти пошкодуєш про цю розмову.

Я похитала головою:

– Я впевнена.

– В чому? В тому, що пожалкуєш чи в тому, що не підведеш?

– І в першому, і в другому.

– Можеш іти. – Вона поправила окуляри, присунула до себе купу зошитів і відкрила перший, даючи зрозуміти, що розмову завершено.

Я ввічливо покашляла:

– А як же моя оцінка з поведінки?

Вона підняла голову:

– А що, з нею щось негаразд? Тебе не задовольняє п'ятірка?

– До побачення, Інно Миколаївно. Щиро дякую.

– Прошу.

Мама вдома лютувала. Вона кричала, що це була угода з дияволом, що я вб'ю себе такою перенапругою, що вона піде до школи скаржитися. Я заспокоювала її. Для мене це було єдиним рішенням. Тяжка праця, перевтома були нічим порівняно з тою нудотою, яку я відчувала, дурнувато посміхаючись і декламуючи віршики на святах дружного колективу.

На трьох олімпіадах я посіла перше місце, на двох – друге і на чотирьох – третє. Для школи це був тріумф. Для мене – факт виконання моєї частини угоди.

Того літнього вечора сутінок майже не було. Сонце ніби згоріло за одну мить. Немов чорна сажа товстим шаром укрила місто. Вона перетворила небо на багнисте болото, яке засмоктало в свої надра всі зірки і навіть ламкий серп півмісяця. На вулицях панувала нічна темрява, хоч був лише початок на дев'яту.

Я затрималася в архіві, де зовсім випадково натрапила на одну дуже цікаву книжку. Коли нарешті від неї відірвалася, в будинку залишився лише нічний сторож. Я швиденько навела порядок на робочому місці і майже вибігла з приміщення, бо, мушу зізнатися, цвинтар уночі – ніщо порівняно з порожніми залами бібліотеки. Нікому не раджу залишатися вночі наодинці з такою кількістю книжок, не дешевих романів, а справжніх книжок, бо кожна з них – запродана дияволу душа. Хто знає, що коїться після дванадцятої у цих населених старими фоліантами приміщеннях? На цвинтарі нікого боятися: там усі вже померли, книжки ж – живуть. Кожен великий автор підписує угоду з дияволом, таким чином купуючи собі безсмертя. Він і надалі живе у своїх книжках, а розплачується за це забуттям. Він – жива книга на полиці, але про нього майже не згадують. Якщо й беруть почитати, то лише з корисливою метою: скласти іспит, написати дисертацію, вкрасти ідею, втекти від проблем. З ним ніхто не розмовляє і ніхто не чує, як він кричить з поруділих сторінок. Угода є угода.

Я вже йшла додому, коли зрозуміла, що саме непокоїло мене останні півгодини. Треба було повернути до зали іноземної літератури дві рідкісні книги, які мені по знайомству дала колишня однокласниця Дмитра Тамара. Книжки я мала при собі, проте зала вже не працювала. О, дівоча пам'ять! Я завмерла на місці. Тамара казала, що п'ятниця (а тоді була саме п'ятниця) – останній день, бо в суботу перевіряють наявність книжок, які не можна видавати, тому в неї можуть бути великі неприємності. Я обіцяла, що не підведу. Мені нічого не залишалося, як зателефонувати додому, довідатися її адресу у Дмитра і попередити, що затримуюся. За двадцять хвилин я вже стояла перед її дверима.

З квартири лунала музика, було чути сміх та розмови багатьох людей. Здається, вечірка у розпалі. Чудовий день: спершу забула про обіцянку, а тепер ще й прийшла невчасно. Нічого не вдієш, Марго.

Зітхнувши, я натиснула на кнопку дзвінка і була змушена повторити цю процедуру разів з десять, доки мене нарешті почули. Двері відчинилися, і я одразу зрозуміла, що переді мною не Тамара. На порозі стояв чоловік років тридцяти. Шовкова, висмикнута зі штанів сорочка, розстебнута. Під нею – голе тіло, від якого якийсь час я чомусь не могла відвести погляду. Певних зусиль коштувало зосередити погляд на його шкарпетках, до речі, теж шовкових, після чого я пошерхлим голосом прошепотіла: