Чтение онлайн

– Вибачте, що не привіталася, Станіславе Олександровичу, але Ваша поява була такою несподіваною, що я розгубилася.

Він придивився до виразу мого обличчя і розчаровано протягнув:

– Дивлячись на вас, цього не скажеш.

Я спробувала всміхнутися. Давай, Марго, пограйся з ним у круту! Він тобі швиденько роги пообламує! – Фі, як брутально! Ні, в таких ситуаціях, як ця, треба бути ввічливою. Я спробувала розрядити обстановку:

– Який дивний збіг, що ми зустрілися з вами в цьому ресторані! Ви тут просто відпочиваєте чи у вас свято? І як ви дізналися, що я саме в цьому кабінеті?

Станіслав Олександрович, уважно вдивляючись в моє обличчя, нахилився і повільно вимовив:

– Я тут теж, сказати б, на роботі. Це мій ресторан, Марго. – І не даючи мені отямитися, почав відкривати карту за картою:

– Ваші друзі вже на шляху до аеропорту, проте це ще не означає, що термін вашого контракту закінчився. Ми ж – ділові люди. Я купив у Андрія три години вашого робочого часу. Останні і найдорожчі. Ви взагалі дуже дорога дівчина, Марго. Обійшлися мені в чотири угоди, які я майже подарував вашому шефові. До речі, гарний хлопець, все розуміє, завжди готовий допомогти. Тепер я – ваш шеф, ваш клієнт і ваша робота. Що скажете?

Пауза. Досить довга. Я дивлюсь на підлогу і повільно рахую квадратики паркету, щоб заспокоїти сполохане серце.

– Марго-о-о-о, – тихо покликав Станіслав Олександрович. – Не спіть, повертайтеся до мене. Я спитав, що ви думаєте про те, як ваші друзі вчинили з вами?

Я відкашлялася.

– Вони мені не друзі.

Він відкинувся на спинку крісла.

– І це все? Марго, вас продали, наче партію комп'ютерів, передали з рук у руки, підставили! Хіба це не збудило у вас справжнього вихору емоцій! Ну ж бо, не мовчіть, розкажіть, що ви відчуваєте!

Я ненавиджу тебе. Ненавиджу і зневажаю. От і все, що я зараз відчуваю. Я подивилася йому прямо в обличчя.

– Вам подобається досліджувати поведінку людей у їхній скруті? Це така розвага? Насолоджуєтеся владою, прикриваючи власну неміч?

Раптом він нахилився і вхопив мою руку. Блискавичні рухи, бездоганна координація. Його пальці стиснули мій зап'ясток так сильно, наче хотіли його розчавити. Завтра неодмінно будуть синці. Доведеться носити блузку з довгими рукавами. Чи, може, браслет прикриє? Навряд…

Наші погляди зустрілися. Він по-справжньому розлютився. Мабуть, не треба було цього казати.

– Не треба було цього казати, Марго. Відповідати запитанням на запитання – привілей, якого ви собі не можете Дозволити. Не тут, не зараз.

Зненацька він почав сміятися, голосно, нестримно. Цікава людина. Все в нього по-справжньому: і сміх, і лють. Одне за одним і так швидко.

Яка бурхлива життєва енергія!

Станіслав Олександрович закашлявся.

– Прекрасна жінка, професійний перекладач, талановита актриса, цікаво, що ще? Ви добре граєте, Марго. Чесно, зовні нічого не помітно, проте з вашим пульсом вам не впоратися. Обережніше, а то й до двохсот підскочить! Мені тут не треба нещасних випадків.

– Тоді не лякайте мене.

– Не можу, Марго. Нічого не можу з собою вдіяти, це так приємно. – Він знов засміявся.

Через його сміх я не почула, як у двері постукали. Ввійшов офіціант, прибрав зі столу і знов накрив, але тепер уже на двох. Поставив свічки і зник. Я провела його тягучим поглядом.

– Не треба, дитинко, вас іще не ґвалтують.

Все він помічає, лукавий диявол! Я спробувала пом'якшити ситуацію:

– Цього я не боюся, ви не схожі на чоловіка, який ґвалтує жінок. Таке в мене враження. До речі, я ж зовсім нічого про вас не знаю. Розкажіть мені щось цікаве, я впевнена, ви гарний співрозмовник.

– Браво, браво! – Він почав плескати в долоні, наче в театрі. – «Нагадай агресору про те, що ти – жива людина. Говори з ним, намагайся зробити все, щоб він тебе почув і почав відповідати». Правило номер один. Марго, ви часом не працювали у підрозділі швидкого реагування, га? Ну, там, чорні берети, морська піхота? Скажімо, після дитячого садка – перед школою? Така витримка… Ні? Що ж, вип'ємо за… комунікацію!

Він налив собі коньяку, мені, на моє прохання, шампанське. Я суто символічно надпила. Він – до дна. Налив ще, випив. Цікаво, на що він перетвориться, коли сп'яніє? Важко уявити щось емоційніше. Він і так – сама велика крайність. Дякувати Богові, про мій келих він забув. Можливо, це мені допоможе. Можливо…

– Розслабтеся, Марго, ви не на прийомі у Папи Римського. Розпустіть Ваше чарівне волосся, розстебніть жакет, зніміть черевики. Давайте, я вам допоможу!

Він швидко підвівся, підійшов до мого крісла, впевненими рухами почав виймати шпильки з моєї зачіски. Це настільки збило мене з пантелику, що я майже не пручалася. Станіслав Олександрович звільняв мої довгі кучері обережно і лагідно. Так робила мама у дитинстві. От тільки мама не пестила його так жадібно, не цілувала і не занурювала в нього обличчя.

– Яка розкіш! Ти – прекрасна, дитинко. Андрій сказав, що тобі всього двадцять один. Це правда?

– Так.

– Така молода… Я вдвічі старший. Але твоя правда: жінок я не ґвалтую. Мені подобається їх ламати. Подобається відчувати, як вони помалу скоряються моїй волі і самі йдуть мені до рук. І ти прийдеш, бо в мене є гроші, багато грошей. А ти створена для розкоші. Ти заслуговуєш на багатство, на те, щоб тебе одягали, як гарну ляльку, вдовольняли всі твої примхи.

– Більше я ні на що не заслуговую?

– На що ще? Більше нічого не залишилось. Гроші – це все, моя дитинко, все. Влада, яку вони дарують, – для чоловіків, прекрасні речі – для не менш прекрасних жінок.

– А почуття?

Він згідливо кивнув головою:

– Їх теж купують. – Раптом на його обличчі з'явився здивований вираз. Він кинув на мене швидкий погляд. – Чи ти… Оце так так! – Станіслав Олександрович зареготав. Знов по-справжньому і від душі. Налив собі, випив, витер сльози з очей і, все ще час від часу усміхаючись, звернувся до мене, як старий досвідчений батько до своєї дитини: