Чтение онлайн

Він міцно притискав мене до себе, гладив коси, цілував щоки, руки, очі, щось розповідав тихим умиротвореним голосом. Не знаю, кому був потрібніший той дощ зі сліз: мені чи Яну, не знаю, кого він заспокоював швидше: мене чи себе.

Я плакала, немов у дитинстві. Гірко плакала через жорстокість і те, як легко вона шрамуе не тільки обличчя, а й серця. Плакала, бо не могла зрозуміти, навіщо, кому, для чого потрібен цей нестерпний біль.

Цілуй мене, Яне! Цілуй мене так, щоб я забула про всі ці жахливі речі, цілуй мене так, щоб ти сам про них забув. Обійми мене! Я хочу розчинитися в тобі, твоєму болю, твоїй ніжності. Я хочу жити тобою, блукати тобою, тривати в тобі вічність.

У двері наполегливо стукали. Господи, восьма година! Ну хто там іще? Будять людей в такий час! Де мій халат? Не знаю. Ну й чорт з ним! Відчиню у нічній сорочці!

– Хто там?

– Марго, це Сергій.

Який Сергій? Думати важко, так важко, краще вже подивлюся. Повернути ключ, зсунути засувку, натиснути на ручку. За дверима стояв хлопець. Світлочубий, блакитноокий, мила усмішка. У мене чудова пам'ять на обличчя. Це професійне.

– Ви мене пам'ятаєте?

– Аякже! Сергій Яновський. Ви допомогли мені вчора на базарі.

– Еге ж, тільки спершу мало не вбив. Мабуть, добряче вас налякав, бо ви так раптово від мене побігли, що залишили вашу сумочку. Як необачно! – Він простягнув мені пропажу.

Яке полегшення! Світ знову набув кольору, форми, чітких обрисів. Знову стеля – вгорі, підлога – внизу, стіни – пообіч. Я мало не застрибала на радощах:

– Дякую, дякую, дякую вам, Сергію!!! Ви й не уявляєте, що для мене зробили. Що ж ви стоїте на порозі! Проходьте, будь ласка, вибачте за розгардіяш, такі ранні гості. Вчора я була у відчаї. Я й не сподівалася, що сумочку повернуть. А там же – гроші і досить цінні речі.

Сергій якийсь час совався, вмощуючись зручніше. Моє улюблене крісло. У цього хлопця є відчуття комфорту. – Ви так погано про мене думали?

– Чого ж про вас? Аби я знала, що сумочку знайдете саме ви? На таку удачу я й не розраховувала! Просто неймовірно. Ще кілька таких вчинків з Вашого боку – і я повірю в любов до ближнього.

Він якось сумно глянув на мене:

– А ви втратили цю віру? Коли?

Я зніяковіла.

– Облишмо! Це занадто серйозне запитання для восьмої ранку. Ви п'єте каву?

– Краще чай.

– Зараз приготую. Індійський влаштує?

– Цілком. Вибачте, що затримую… – Який він милий!

– Ну що ви, Сергію, це – найменше, що я можу зробити для вас, щоб хоч якось віддячити.

Я підвелася. Треба швидше вжити якихось заходів з приводу мого зовнішнього вигляду. Де ж той бісів халат? Я відчинила шафу. Так, моя піжама. Чорна, шовкова. Я подивилася на свою сорочку. Синя, шовкова. Чи врятує ситуацію такий обмін? Мабуть, так, бо в піжамі все-таки більше тканини. Переодягнуся у ванній. Я взяла піжаму, чайник і повернулася до Сергія.

– Я миттю.

Він гукнув мене коло дверей:

– Марго, ви плакали?

Я застигла:

– Чому ви так вирішили?

– На ваших щоках – доріжки сліз.

Ну просто-таки дитяча безпосередність!

– Так, я плакала уві сні. Часом буває…

– Це через сумочку чи…? – Він знов подивився на мої зап'ястки.

Хороший хлопець, але цього разу не вгадав. Ні вголос, ні подумки. Неправильні припущення. Та й навіщо йому правда?

– Так, Сергію, через сумочку. Ви взагалі не звертайте уваги на мій зовнішній вигляд. Я – не з ранішніх пташок.

Виходячи, почула закінчення фрази:

– Якби ж я міг.

Може, здалося?

Ми снідали. Сергій сьорбав чай, я – каву.

А з ним затишно. Дивно, але він нагадує Дмитра. Хоч, на перший погляд, вони зовсім різні. Дмитро – смаглявий, кароокий, середній на зріст, полюбляє шокувати обивателів ультрамодними зачісками, сережкою у вусі, шкіряним одягом, що облягає тіло. Мріє написати Диявола шматком вугілля з пекла. А що ви хочете? Богема… Сергій – світлий, високий, худорлявий. Такий ввічливий, такий щирий, чому ж вони схожі? Може, через те, що Сергій намагається піклуватися про мене, як рідний брат. Цікаво, чи він справді почувається моїм братом? Сподіваюся, що так, бо якщо розраховує на щось більше, то… Шкода хлопця. Жодного шансу.

– Дурне запитання, я знаю, і все ж таки, про що ви думаєте, Марго?

Спробувати бути з ним щирою, як він зі мною?

– Я думаю про вас, Сергію. Про те, як добре ви до мене ставитеся, і про те, що, хоч це огидно, але Ваша доброзичливість будила в мені лише підозри. Мабуть, я захворіла на паранойю великих міст. Спостерігаючи за вами, я думала, як все-таки важко вірити у винятки. У мене ніколи не було друзів серед чоловіків. Знаєте, я думала, що це неможливо.

– Хто знає? Може, ви маєте рацію.

О, ні! Тільки цього бракувало. Треба змінювати тему.

– Чим ви займаєтеся, Сергію?

– Я – скрипаль. Закінчив у цьому році академію. Тепер шукаю роботу.

– О, тоді ви – мій колега.

Він подивився здивовано.

– Ви теж займаєтеся музикою?

Я розсміялася:

– Ні. Я мала на увазі – пошуки роботи.

– А, ось ви про що… А хто ви за фахом?

– Перекладач.

Він пожвавішав:

– Які мови?

Приємно бачити, що людей цікавить твоя професія.

– Німецька, англійська, іспанська.

Він присвиснув:

– То я розмовляю з такою розумною жінкою…

– А ви це тільки зараз помітили?

– Ідіот! Так мені й треба! вибачте, я не вмію говорити компліментів.

– Ну що ви, Сергію! Я пожартувала. Все гаразд.

Раптом він заметушився:

– Дякую за сніданок. Залюбки залишився б ще ненадовго, але мушу йти. Марго, я не вмію розводити антимонії. Мова – не моя парафія. Я хочу з вами ще зустрітися. Це вас ні до чого не зобов'язує. Проста зустріч. Можна посидіти у кафе, сходити в театр. Що вам зручніше…