Чтение онлайн

Чому він не усміхається? Знову цей дивний вираз обличчя… Чи то загадка, чи то запитання.

– Марго!

– Так. – Він відпустив мої руки. Чому? Що сталося?

– Чому ти мене не боїшся, крихітко? – Що?

– Чому не сахаєшся такої потвори, як я?

– А я мушу?

– Аякже! Всі бояться, всі здригаються від огиди! Я – страховисько. Чи, може, ти мене жалієш?

– Ні. Чому я мушу тебе жаліти? В тебе щось сталося?

– Я стався, я!!! З моєю огидною пикою. І ти, красуня, коло мене.

Мені стало сумно. Ну як йому пояснити, якщо він відмовляється розуміти? Треба спробувати, Марго! Ще раз спробувати, а потім ще раз і ще. Я підняла голову і подивилася прямо на нього:

– А, може, я – з тих, кому подобаються страховиська? Може, це мене збуджує? Уяви собі, моя власна потвора! – Мій голос затремтів, на очі набігли сльози. Не плакатиму! Не стану рюмсати! Не буду, не буду! Я загнала їх назад. Ян уважно спостерігав за мною. Він задумливо похитав головою:

– Ні. Ти не така.

Несподівано для самої себе я вибухнула люттю:

– А звідки ти знаєш, га?!! Ти так добре мене знаєш, так? Ми знайомі з дитинства? Десятки років? Що ти взагалі можеш знати?!

Ян спробував пригорнути мене, та я вирвалася:

– Ні. Тепер слухай мене. Ти почав цю розмову, а не я. Давай доведемо її до кінця! Я поясню тобі, чому я тебе не боюся. Все дуже просто. Геніально просто. Я не знаю, що ти – потвора. Ніхто мені цього не казав. Тобі я не вірю, бо ти не розумієш, що верзеш. Люди довкола не мають для мене жодного значення, бо я не така, як вони. А мої очі не говорять мені, що ти – потвора. Розумієш? Я не бачу твого шраму! Я не бачу його, чуєш? Я не бачу огидного рубця, чи як там воно, до біса, зветься! Я бачу мужність, суворість, силу, хоч це й дивно, я бачу гармонію і ніжність, безмежну ніжність. А щодо таких деталей, як якість шкіри, то мушу зізнатися, що на твоїй щоці так, дійсно є якась біла сіточка, наче павутиння. Проте я сприймаю її як щось суто твоє, невідривне від тебе. Як, наприклад, родимку на моїй щоці. Я з нею народилася, я така, то що, я– потвора? Так от, Яне, тебе я сприймаю так само. Наче ти народився з цим шрамом. Ніби він був з тобою завжди, від початку твого життя. І все. Без нього ти – не ти, а хтось інший. Ну чого ти так на мене дивишся? Що ще тобі незрозуміло?

Ян був приголомшений, по-справжньому збентежений, розгублений. А ще я бачила в його очах біль і бажання поділитися ним зі мною. Я не збиралася йому заважати. Я хотіла розділити з цим чоловіком все – і біль, і насолоду. Відкинувшись у кріслі, я пила шампанське і чекала, доки він наважиться заговорити. Ян сидів, стискаючи скроні руками, наче в нього заболіла голова, і раз у раз повторював:

– Неможливо! Як, ну як ти могла дізнатися?

Нарешті він, аж мовби силоміць, витиснув із себе:

– Я нікому ніколи про це не розповідав. Не міг. Намагався забути. Найдопитливішими були жінки. Тоді я вигадував щось про виробничу травму. Всі співчували і відводили погляд. Ніхто не дивився на мене так, як ти. Тридцять п'ять років я намагався поховати правду, а вона сьогодні жива-живісінька. Живіша за мене.– Він витягнув з кишені пачку цигарок, дістав одну, закурив. Руки не тремтіли. З міцного граніту тебе зроблено, Яне…

Я дивилася йому у вічі. Я не могла відвести погляд, навіть якби захотіла. Нарешті він знову заговорив:

– Мій батько був хронічним алкоголіком. Пиячив щодня, ніде не працював. Колись він, мабуть, був нормальною людиною, але про це я нічого не знаю. Мені відомо лише те, що він вчився на ветеринара, проте зустрів мою матір, одружився, кинув навчання і почав пиячити. Після весілля його життя перетворилося на одне велике свято. Не питай мене, чому він пив. Я не знаю. Я багато чого не знаю. Не знаю, як міг Бог чи хто там у нас за це відповідає, дозволити, щоб у лоні моєї матері, цієї загадкової мовчазної істоти, зачалося життя. Не знаю, як від мого батька в неї народилася дитина з двома руками, двома ногами і однією головою, а не з крилами, перетинками між пальцями, рогами чи ще чимось. Не знаю, як моїй матері взагалі вдалося мене виносити– від п'яної вечірки до вечірки, коли в нашій квартирі збиралися всі алкаші району і робили з нею все, що їм заманеться. Проте вона виносила мене.

Мені йшов дев'ятий місяць, коли під час занадто запального святкування Нового року мого батька охопив раптовий напад люті, він накинувся на дружину. Друзі допомогли, але в неї, жорстоко побитої, почалися передчасні пологи. І тут батька осяяла геніальна думка: а чому б не згадати колишню практику? Пологи у кобил, свиней, корів. Його товариші занадто довго жили у законному шлюбі з білою гарячкою, щоб не сприйняти на ура таку чудову ідею. Розважатися, так розважатися!

Зі столу все скинули на підлогу, ноги жінці прикрутили залізним дротом, і наш великий ветеринар почав чаклувати. Мати померла під час пологів. Мене вирвали з її тіла. Через несамовиті крики жінки сусіди зателефонували до міліції. Та приїхала з подвійним запізненням – за звичкою і через свято. Та все-таки приїхала і почала вибивати двері.

Тієї миті батько зробив досить дивну річ. Чи то міліція його налякала, чи то сам факт, що я, недоношений і майже вирізаний з материнського тіла, все-таки був живим і несамовито волав про це всьому світові… Не знаю. Але він кинув мене. Просто швиргонув через кімнату у куток, туди, де валялося вщент розбите дзеркало. Звідти і подарунок.– Він гірко всміхнувся і пальцем погладив шрам.– Проте я вижив. Дивно, але вижив і тому вважаю, що ношу цей шрам з народження. Отаким я народився! – Ян підвівся, глянув на мене і, стурбований, швидко підбіг:

– Марго, крихітко, ну не плач, не плач, будь ласка! Що ж я, бовдур, наробив! Не треба було тебе лякати! – Він сів поруч, посадив мене на коліна і почав колисати, наче мале дитя.– Ідіот, дурень, як я міг! Мабуть, забагато випив. Марго, сонечко моє, кошенятко, ну заспокойся! Не треба плакати, це все вже пройшло, нічого такого більше немає, це в минулому. Не плач, кошенятко, не плач!