Чтение онлайн

Капітан кинувся до столу. Олівець лихоманково заковзав по паперу. Формула Жуковського… Реактивна сила струменя. Рівняння Ціолковського. Цифри, цифри… Нарешті капітан здогадався ввімкнути електронну машину. Різнокольорові мікролампочки на ній одразу ж заморгали, ніби розуміючи капітанову нетерплячку. Брагін читав результати просто з перфострічки.

Перемога! Всіма десятьма пальцями він почав натискати кнопки виклику. За кілька хвилин у рубку вбігли розгублені Іскра й Стафо. Слідом за ними вкотився Роб (решта роботів перебували на своїх місцях).

— Маятник! Маятник! — голосно повторював капітан, сяючи.

Капітанова ідея була проста до неймовірності: розгойдати “Ренату” на зразок гігантського маятника. Розгойдати її навколо мертвої точки, починаючи з малих коливань, поступово збільшуючи розмах. І тоді “Рената” врешті-решт повинна вискочити, як стріла, з магнітної пастки.

— Чудово! — не стримався Стафо.

— Але, певно, час розгойдування… — Іскра затнувся.

— Авжеж, — зітхнув капітан, — часу мине багато. Я накинув уже…

— І скільки? — видихнув штурман.

— Біля дванадцяти років.

— Але це єдина можливість вирватися, і можливість реальна, — сказав Іскра Гор.

Кожен у рубці перебував на своєму місці. За пілота був Стафо. Іскра Гор низько схилився над пультом слідкуючої системи.

Оглянувши товаришів, капітан ввімкнув екран кругового спостереження. Червонясті магнітні хмари, мов живі, ворушились на поверхні зорельота. Вони сповзали до корми і зривалися з неї, скажено обертаючись. Нерухомо горіли холодні зорі. Здавалося, струнке тіло “Ренати” тремтить од напруги, набираючи швидкості. З ії дюз вихоплювалося сліпуче багатокілометрове полум’я…

“Рената” почала свій страшенно далекий шлях до рідної Землі.

Цей непоказний круглий камінь завбільшки з кулак дорослої людини і досі лежить у сейфі мого друга Андрія Дашевського з кібернетичного інституту Академії наук. Він нагадував роз’їдений якимись візерунками булижник, тільки занадто вже круглий. І незрівнянно важчий від будь-якого булижника — наче залізний чи свинцевий.

Андрій взагалі й не збирався показувати мені цього каменя. Я зайшов до нього, щоб поговорити про нову електронну обчислювальну машину, з якою він працював уже досить давно.

Ми поговорили з Андрієм про цю машину. Вій охоче розповів мені про її надзвичайні властивості, спробував пояснити її роботу популярною лекцією про “вузли” і “елементи”. Втім, я швидко заплутався в тих поясненнях і тільки безпорадно кліпав очима. Андрій помітив, посміхнувся і безнадійно махнув рукою. Ми закурили.

— Слуха, Андрію, — сказав я, — а чи міг би ти з твоєю машиною зробити щось таке, що, як кажуть, не мало б прецеденту? Ну, наприклад, розплутати якусь загадку. Не математичну, а зовсім іншу, приступну нормальній людині?

Андрій задумливо поглянув на мене:

— Власне, кожну загадку можна розглядати з математичного боку. А як саме — це залежить від багатьох причин…

Зацікавлений, я дивився, як Андрій підвівся, підійшов до сейфа, відкрив його важким ключем і вийняв звідти якусь річ. Потім він наблизився до мене і поклав цю річ на стіл:

— Поглянь, що це таке.

Це був той камінь, що про нього я вже говорив. Я роздивився його, поважив у руці (ого, нівроку собі!), звернув увагу на те, що поверхня каменя наче подовбана якимсь гострим знаряддям.

— Надто воно важке… наче з золота чи свинцю… — сказав я.

Андрій посміхнувся.

— Так, між іншим, думали й ті, що знайшли цю штуку. Бач, навіть поколупали її… Де знайшли? На Закарпатті будують невелику гідростанцію. На річці Джулянці. І для бетонування греблі вживають валуни, що їх ця гірська річка викидає на береги. Серед валунів був і цей. Робітники здивувалися: надто він важкий. Хтось спробував навіть розколупувати його: чи не золотий він, бува? Ну, ясно, ніякого золота у валуні не було. Саме залізо. Але чому валун з гірських схилів був залізний: адже ніколи там не було ніяких руд. Хтось висловив здогад: а може, це метеорит?.. Ну, коротше кажучи, через це й надіслали його сюди, до Академії наук. Виявилося, що це й справді наче метеорит. Але, вивчаючи цю цікаву знахідку, мій приятель, астроном Глушко, помітив дуже своєрідну і загадкову річ. Уяви собі, метеорит виявився вкритим тонесенькими рядками незрозумілих значків!

Я негайно схопився за камінь, але Андрій стримав мене:

— Ні, й не пробуй шукати, — сказав він. — Неозброєним оком ти нічого не побачиш. Так от, раптом — значки на метеориті! Коротше кажучи, цей камінь потрапив до мене. І я вирішив розв’язати цю загадку за допомогою моєї удосконаленої машини… До речі, скажи мені: чому, на твою думку, ніхто з розумних жителів інших планет не цікавиться нашою Землею?

Запитання це було таке несподіване, що я трохи розгубився.

— Ну, може, і цікавляться… адже були різні гіпотези про те, що на Землю свого часу, дуже давно, прилітали якісь космічні гості, чи що…

— А, що там, — нетерпляче махнув рукою Андрій. — Все це мені відомо! Гіпотез таких безліч, тільки вони дуже наївні. Фактів, розумієш, фактів немає! Подивися тільки: людство розпочало нову космічну еру. А нашим життям на Землі — ніхто не цікавиться! Чому ніхто не надсилає до нас міжпланетних експедицій, не запускає в наш бік хоч би якоїсь скромної міжпланетної автоматичної станції? Чому ніяка з позаземельних цивілізацій не спробує навіть порозумітися з нами за допомогою радіо?

— Ну, вже й цивілізація!

— А як же ти вважаєш? — обурився Андрій. — Таких цивілізацій має бути дуже багато. І лишити на Землі сліди позаземельні гості мусили б ясно і виразно, — в усякому разі, не так, як про це кажуть туманні гіпотези… Та хіба ж це по суті гіпотези? Мовляв, космічні прихідці за біблійських часів влаштували атомний гриб над Содомом і Гоморрою… Або гігантські кам’яні плити Баалбеку, які немовби були фундаментом космодрому космічних гостей… Чи наскельні малюнки в Сахарі, серед яких нібито можна знайти зображенню космічних гостей у скафандрах… Але ж в усьому цьому немає ані трохи фактів, ані трохи справжніх доказів, які переконливо довели б, що на Землю колись прибула експедиція розумних істот з інших планет… Все це так, балаканина для легковірних людей!