Чтение онлайн

Він випростався на повен зріст.

— Гей! Ти що, хочеш, щоб нас помітили? Вони на нас тут не чекають. Хочеш, щоб почали розпитувати й дізналися про тваринок?

— А мені начхати. Ти сказав, що я з глузду з’їхав.

— Ябеда. Обіцяв нікому не казати.

— Я й не збираюся розказувати. А якщо вони й дізнаються, то — твоя провина, бо саме ти завів суперечку й сказав, що я з глузду з’їхав.

— Тоді беру свої слова назад, — буркнув Рудий.

— Та що вже там… — Скіпка почувався трохи розгубленим. Йому кортіло побачити корабель зблизька, й водночас він навіть подумки не міг не дотримати слова, адже Рудий вибачився.

— Щось він замалий для зорельота.

— Нічого дивного, бо це, мабуть, корабель-розвідник.

— Закладаюся, батько навіть залізти в цю стару тарадайку не зміг би.

З цим важко було не погодитись, отож Скіпка змовчав.

Рудий із підкреслено знудьгованим виглядом підвівся.

— Слухай, гайда звідси. Ще стільки справ. Не можу ж я стриміти тут цілий день заради якогось старезного зорельота, чи що воно там таке. Треба й про тваринок подбати, якщо вже ми надумали працювати в цирку. Там це перша заповідь. Треба дбати про тварин. В усякому разі, — невинно закінчив він, — саме цим я й займуся.

— Навіщо, Рудий? М’яса в них вистачає. Давай подивимось.

— Оце-то радість — дивитися! Крім того, наші батьки ніби збираються йти, здається, вже час обідати.

— Слухай, Скіпко, — переконував далі Рудий, — ми не повинні викликати підозри, бо вони почнуть допитуватись. Ну й ну! Ти що, ніколи детективів не читав? Коли, йдучи на велике діло, не хочеш, щоб тебе спіймали, головне — поводься як звичайно. Тоді ніхто ні про що не здогадається. Це найперший закон…

— Добре, добре.

Скіпка підвівся, ображений. У цю мить весь блиск цирку видався йому чимось фальшивим і нічого не вартим порівняно зі славою астронома, і його вразило, як то він міг пристати на безглузду пропозицію Рудого.

Вони спускалися схилом; Скіпка, за звичкою, позаду.

— Мене найбільше вражає якість роботи, — сказав Промисловець. — Зроду не бачив такої конструкції.

— Що нам тепер від того? — гірко зауважив Астроном. — Усе втрачено. Другої посадки не буде. Інші розвідувальні експедиції не наближатимуться до нас на відстань, меншу, ніж потрібна, аби з’ясувати, що в нашій сонячній системі нема планет з надтвердої речовини.

— Нічого не вдієш, аварія при посадці.

— Корабель майже неушкоджений. Якби хоч хтось уцілів, його б можна було полагодити.

— Якщо вони й живі, ні про яку торгівлю однаково не може бути й мови. Надто вони відрізняються від нас. Через те не викликають довіри. В будь-якому разі, все скінчено.

Вони зайшли до будинку. Промисловець спокійно привітався до дружини.

— Обід готовий, люба?

— Боюся, що ні. Розумієш… — вона нерішуче поглянула на Астронома.

— Щось сталося? — запитав Промисловець. — Чому ти мовчиш? Певний, що наш гість не зважатиме на дрібну сімейну суперечку.

— Благаю, не звертайте на мене ніякої уваги, — пробурмотів Астроном, непомітно відходячи в протилежний куток вітальні.

— Справді, любий, — притишено заторохтіла жінка, — куховарка страшенно засмучена. Вже кілька годин я її заспокоюю і, чесно кажучи, не уявляю, навіщо Рудий так вчинив.

— Як саме?

Промисловець був, радше, потішений. Вже не перший місяць вони з сином переконували дружину називати хлопця «Рудий» (його справжнє ім’я було, як на думку підлітка, геть сміховинне).

— Він поцупив мало не весь фарш.

— І з’їв?

— Сподіваюся, ні. Адже фарш був сирий.

— Тоді навіщо ж він йому?

— Не маю ані найменшого уявлення. Від сніданку я його не бачила. А куховарка просто розлютилася. Вона бачила, як він вискочив з кухні, миска з фаршем стоїть майже порожня, а вона ж збиралася приготувати з нього щось до обіду. Ну, ти ж знаєш куховарку. Їй довелося змінити меню, а це означає, що цілий тиждень нам не буде спокою. Ти тільки побалакай з Рудим, любий, хай пообіцяє, що більше так не жартуватиме. І нічого йому не сталося б, якби він перед куховаркою вибачився.

— Облиш. Вона наша служниця. Коли ми не нарікаємо на зміни в меню, то чого їй скаржитись?

— Бо вона мусила двічі виконувати одну й ту саму роботу. Вона вже казала, що хоче піти від нас. Не так легко знайти гарну куховарку. Пригадай-но попередню.

То був поважний аргумент.

Промисловець неуважно обвів очима кімнату:

— Гадаю, ти маєш рацію. Але ж його наче нема. Коли з’явиться, я з ним поговорю.

— Можеш зараз. Он він іде.

Рудий зайшов до вітальні й бадьоро запитав:

— Здається, вже час обідати?

Малий перевів погляд з батька на матір, намагаючись якнайшвидше зметикувати, що означають їхні застиглі обличчя.

— Хоча спочатку треба вмитися, — промовив він і рушив до дверей.

— Хвилинку, сину, — зупинив його Промисловець.

— Ну що?

— Де твій маленький друг?

— Десь тут, — недбало кинув Рудий. — Ми спершу гуляли разом, потім я озирнувсь — а його вже нема.

То була чистісінька правда, і Рудий почувався впевнено.

— Я сказав йому, що пора обідати. Нагадав йому ще раз: «Здається, скоро обід». А потім сказав: «Нам треба вертатись». Він погодився: «Гаразд». Ну я й пішов собі, аж біля струмка озирнувся і…

Астроном, відвівши очі від журналу, який доти безцільно гортав, урвав цю балаканину:

— За мого хлопця не варто хвилюватись. Він цілком самостійний. Не треба його чекати.

— Обід однаково не готовий, докторе. — Промисловець знову повернувся до сина. — І якщо вже ми торкнулися цієї теми, сину, то так сталося через нестачу деяких продуктів. Тобі є що сказати?

— Мені?

— Хоч як не хочеться, доведеться пояснювати. Навіщо ти взяв фарш?

— Фарш?

— Так. Фарш, — підтвердив Промисловець, терпляче чекаючи відповіді.