Чтение онлайн

— То ти щось робитимеш? — запитав він.

— А ти?

— Це ти їх знайшов.

— А зараз твоя черга.

— Ні. Ти їх знайшов — ти в усьому винен. Я лише спостерігав.

— Ми ж увесь час були разом, Скіпко. Ти чудово знаєш.

— Байдуже. Ти їх знайшов. Так я й скажу, коли вони прийдуть сюди нас шукати.

— Ну постривай! — пообіцяв Рудий, та, згадавши про покару, що на нього чекала, сягнув до клітки, щоб відчинити дверцята.

— Зачекай!

— Чого тобі ще? — зрадів Рудий.

— В одного з них в руках якась залізяка.

— Де?

— А он. Я й раніше її бачив, але думав, то частина його тіла. Та якщо він «людина», то, можливо, це — дезінтегратор.

— Що воно таке?

— Я про них читав у книжках Передвоєнних Часів. Більшість людей мала тоді таку зброю. Націлить на тебе — й тебе нема.

— Але ж досі не націлювали, — зауважив Рудий з деяким острахом.

— Все, з мене досить. Я більше не збираюся стриміти тут, чекаючи, поки мене дезінтегрують. Я йду по батька.

— Боягуз! Нікчемний боягуз!

— Ну й нехай. Називай мене як хочеш, та якщо ти зараз до них полізеш, вони тебе знищать. Почекай, то побачиш, однак ти сам будеш в усьому винен.

Він подався до вузьких кручених сходів, що вели з горища вниз, та, ледь досягши їх, ураз позадкував.

На горище піднімалася мати Рудого. Захекана, вона все ж усміхалася до Скіпки — як-не-як, гість.

— Рудий! Гей, Рудий! Ти тут, нагорі? Не здумай ховатися. Знаю, ти тримаєш їх десь тут. Куховарка бачила, куди ти гайнув із м’ясом.

— Привіт, ма! — голос Рудого тремтів.

— Ану покажи мені цих бридких звірів. Я сама простежу, щоб ти їх зараз же десь подів.

Кінець! Та хоч на нього чекала неминуча покара, Рудий відчув, як із плечей впав тягар. Принаймні за нього вирішуватимуть інші.

— А вони тут, ма. Я їм нічого, ма, не зробив. Я не знав. Вони такі схожі на маленьких звіряток, і я подумав, що ти дозволиш мені їх тримати. Я не брав би м’яса, але ж вони не їли ні трави, ні листя, а куховарка ніколи нічого мені не дасть, навіть якби я й попросив. Я не знав, що то фарш на обід…

З переляку він не усвідомлював, що мати не чує його торохтіння, а, втупивши застиглі очі в клітку, тонко й пронизливо верещить.

— Скромний похорон — це все, що ми можем для них зробити. Не варто привертати уваги громадськості, — саме казав Астроном, коли раптом почулися зойки.

Дружина Промисловця ще не зовсім оговталась, коли прибігла до них. Кілька хвилин чоловік не міг нічого від неї добитися. Нарешті вона заговорила:

— Кажу тобі, вони в повітці. Я не знаю, хто вони такі. Ні, ні…

Вона вчепилась у Промисловця, коли той намірився туди побігти.

— Сам не йди. Звели комусь із робітників узяти рушницю. Кажу тобі, нічого схожого я зроду не бачила. Маленькі страхіття з… з… я не можу пояснити. Подумати тільки, Рудий доторкався до них і намагався нагодувати. Він тримав їх у руках і годував м’ясом,

— Я лише… — почав був Рудий.

— То не… — спробував додати Скіпка.

— Ну й шкоди ви сьогодні наробили, хлопці, — швидко урвав їх Промисловець. — Марш додому! І ні звуку мені! Ні звуку! Мене не цікавить, що ви там хочете сказати. Я вас вислухаю пізніше, а тобі, Рудий, обіцяю добрячого прочухана.

Він обернувся до дружини:

— Хоч би які вони не були, цих тварин треба вбити.

А коли впевнився, що дітлахи одійшли далеченько, додав:

— Ну, заспокойся, заспокойся. Діти цілі, й, зрештою, нічого жахливого вони не зробили. Лише знайшли собі нову забаву.

— Пробачте, мем, — уривчасто запитав Астроном, — а ви не могли б описати цих тварин?

Промисловцева дружина похитала головою. Вона все ще не володала язиком.

— Можете ви мені лишень сказати, чи вони…

— Даруйте, але я маю спочатку її заспокоїти. Ви не образитесь? — вибачився Промисловець.

— Хвилинку. Будь ласка. Лише хвилинку. Вона сказала, що ніколи не бачила таких звірів. Безперечно, дивно зустріти геть невідомих тварин у такому маєтку, як ваш.

— Пробачте. Побалакаймо про це пізніше.

— Якщо тільки ці невідомі тварини не здійснили посадки сьогодні вночі.

Промисловець на крок відступив від дружини:

— Чи не хочете ви сказати?…

— Гадаю, нам краще податись до повітки, сер.

Хвилину-другу Промисловець пильно дивився на Астронома, потім ураз крутнувся і побіг, що було зовсім на нього не схоже. Астроном — слідом. Позаду чулося жіноче голосіння, на яке ніхто не звертав уваги.

Промисловець дивився на клітку, не відводячи очей. Глянув на Астронома, знову перевів погляд на клітку:

— Вони?

— Вони, — відповів Астроном. — Поза всяким сумнівом, ми їм так само огидні, як і вони нам.

— Що вони кажуть?

— Що їм тут страшенно незручно, що вони стомилися й навіть хворі, але надто хвилюватися не варт, а ще кажуть, що хлопці з ними добре поводилися.

— Добре поводилися! Схопили, посадовили у клітку, годували травою та сирим м’ясом! Ану, як мені з ними поговорити?

— Для цього потрібен певний час. Зосередьтесь на якійсь думці. Намагайтеся почути. У вас усе вийде, тільки, може, не одразу.

Промисловець спробував. Він аж скривився від напруги, весь час повторюючи подумки: «Хлопці не знали, хто ви».

І раптом усвідомив, що йому відповіли: «Ми це чудово знали. Як і те, що вони не мають на думці нічого лихого, тож і не атакували їх».

«Не атакували?» — подумав Промисловець, від зосередження не помічаючи, що говорить уголос.

«Так, звичайно, — дістав він відповідь. — Ми озброєні».