Чтение онлайн

— Ви знаєте, що “Ю. С. Роботс енд Мекенікел Мен Корпорейшн” — єдина фірма в Сонячній системі, що виробляє позитронних роботів. А якщо Байєрлі — робот, то він — позитронний робот. Ви також знаєте, що всі позитронні роботи здаються в оренду, а не продаються. Корпорація залишається власником кожного робота, а відтак відповідає за всі його вчинки.

— Легше за все довести, містере Квінн, що корпорація ніколи не випускала роботів, достеменно схожих на справжню людину.

— А це взагалі можливо? Мене цікавить сам факт.

— Так, можливо.

— Гадаю, робота можна виготовити й таємно. Без реєстрації в ваших книгах.

— Тільки не позитронний мозок. Надто багато залучено тут факторів, і над усім цим здійснюється якнайсуворіший урядовий контроль.

— Так, але ж роботи зношуються, ламаються — і демонтуються.

— А позитронний мозок використовується повторно або ж знищується.

— Справді? — Френсіз Квінн дозволив собі легку іронію. — А якщо один з них випадково не буде знищений і так станеться, також випадково, що саме тут опиниться людиноподібний робот, який чекає, поки йому вмонтують мозок?

— Це неможливо!

— Ви повинні довести це урядові і народу, то чому б не довести це зараз мені.

— Але навіщо нам це? — роздратовано запитав Ланнінг. — Які у нас могли б бути мотиви? Визнайте за нами хоч крихту здорового глузду.

— Будь ласка, мій любий. Корпорацію надзвичайно втішило б, якби в різних регіонах населених світів дозволяли використовувати людиноподібних позитронних роботів. Прибутки були б нечувані. Але люди надто упереджено ставляться до такого. А що, коли спершу показати його — дивіться, він здібний юрист, хороший мер і він — робот? Ви не купите нашого робота-слугу?

— Чиста фантастика. I мало не абсурдна.

— Може, й так. Чому б вам не довести це?

В кабінеті вже згустилися сутінки, але не настільки, щоб не видно було, як Альфред Ланнінг почервонів. Неквапом він натис вмикач, і на стінах м’яким світлом засвітилися лампи.

— Гаразд, — пробурмотів він, — побачимо.

Обличчя Стівена Байєрлі описати нелегко. Йому було сорок за документами і стільки ж на вигляд — але це була здорова, випещена, добродушна фізіономія сорокарічної людини, що само по собі заперечувало ходячу фразу, ніби його зовнішність відповідає вікові.

Це особливо помітно, коли він сміявся, а саме зараз він сміявся. Сміх лунав голосно, довго, на мить затихав, а тоді вибухав знову.

А обличчя Альфреда Ланнінга ніби застигло у невдоволеному виразі. Він повернув голову до жінки поруч, але та лише стисла тонкі, безкровні губи.

Нарешті Байєрлі трохи заспокоївся.

— Справді, докторе Ланнінг… справді… Я… Я — робот!..

— Це не я стверджую, сер, — огризнувся Ланнінг, — і мене б цілком задовольнило, якби ви були представником людського роду. Й оскільки наша корпорація не виготовляла вас, я певен, що воно так і є, — принаймні з точки зору закону. Та оскільки припущення про те, що ви — робот, іде від поважної особи, яка має певну вагу…

— Не називайте її, якщо це суперечить вашим непохитним уявленням про норми етики. Давайте просто припустимо, що то був Френк Квінн, і продовжимо.

Ланнінг сердито пирхнув, невдоволений, що його перебили, і після красномовної паузи вів далі з крижаними нотками в голосі:

— …особи, яка має певну вагу, а мене найменше цікавлять зараз всілякі здогадки щодо її імені, я змушений просити вас спростувати це. Вже сам факт, що таке припущення може бути висунуто й опубліковано з допомогою засобів, що є в розпорядженні цієї особи, міг би завдати великої шкоди фірмі, яку я представляю, навіть якби звинувачення ніколи не були доведені. Ви мене розумієте?

— Атож. Ваші побоювання мені зрозумілі. Звинувачення само по собі смішне, але становище, в якому ви опинилися, серйозне. Прошу пробачення, якщо мій сміх образив вас. Я сміявся над самим звинуваченням, а не над неприємностями, що вам загрожують. Як же я можу вам допомогти?

— Дуже просто. Лише посидіти в ресторані, поїсти перед свідками і дозволити себе сфотографувати за обідом.

Ланнінг відкинувся на спинку крісла. Найважче у їхній розмові минуло. Жінка, що сиділа поряд з ним, очевидно, заглибилась у спостереження за Байерлі і не втручалася в розмову.

Стівен Байєрлі на мить зустрівся з нею поглядом, вона пильно глянула йому в очі, а тоді він знову повернувся до роботиста. Деякий час задумливо крутив у руках бронзове прес-па-п’є, що лише прикрашало стіл, а тоді тихо сказав:

— Навряд чи зможу я виконати ваше прохання. — Він підняв руку: — Хвилинку, докторе Ланнінг. Я розумію, вся ця історія огидна вам. Вас втягнули в неї проти вашої волі, і ви відчуваєте, що граєте в ній негідну, навіть смішну роль. Однак вона більше стосується мене, тож будьте терпимі. По-перше, чому ви гадаєте, що Квінн, тобто та особа, що мав вагу, не замилює вам очі, змушуючи робити саме те, що ви зараз робите?

— Навряд чи така поважна особа виставлятиме себе на посміховисько, якщо не має твердого ґрунту під ногами.

В очах Байєрлі зблиснули глузливі іскорки.

— Ви не знаєте Квінна. Він примудриться знайти твердий ґрунт під ногами там, де не втримається навіть гірський баран. Гадаю, що він знайомив вас із тонкощами того розслідування, якому він піддавав моє минуле?

— Достатньо, аби переконати мене, що нашій корпорації вкрай важко спростувати його твердження, зате вам це зробити було б набагато легше.

— Тоді ви повірили йому, що я ніколи не їм. Ви ж учений, докторе Ланнінг. Де ж тут логіка? Ніхто не бачив, що я їм, отже, я не їм. Що й треба було довести. Це вже занадто!

— Ви як той прокурор, що хоче заплутати дуже просту ситуацію.

— Навпаки, я намагаюсь прояснити те, що ви з Квінном ускладнили. Бачите, я й справді мало сплю і, звичайно, не сплю перед сторонніми людьми. Я не можу їсти з іншими людьми, це — хвороба, ідіосинкразія, вона незвичайна і, можливо, виникла на нервовому ґрунті, але це нікому не шкодить. Послухайте, докторе Ланнінг, уявімо таку ситуацію. Політик прагне будь-що подолати свого конкурента, копається в його минулому, наштовхується на такі дивні речі, про які я згадував. Далі: щоб очорнити свого супротивника, він приходить у вашу фірму, як порядний агент. I ви думаєте, що він скаже вам, мовляв, так і так, такий-то — робот, бо він не їсть на людях і ніколи не спить під час судового засідання. А одного разу, посеред ночі, він сидів з книгою в руках, а в його холодильнику не було продуктів. Якби він так сказав, ви б викликали санітарів з гамівною сорочкою. Але, коли він вам каже: “Він ніколи не спить, він ніколи не їсть”, ця разюча заява засліплює вас, і ви не бачите, що її годі довести. Ви граєте йому на руку, бо здіймаєте галас навколо цього.