Чтение онлайн

— Я розмовляв із його дружиною наступного ранку по тому, як він приходив до нас. Порадив їй зателефонувати в поліцію.

— Ви не зустрічалися з ним після того?

— Ні.

— А що-небудь чули про нього?

— Ні, — сказав я. — Не можу не думати, що його зникнення якось пов’язане з убивством тітки моєї дружини. Він бачився з нею незадовго до її смерті. Залишив їй свою ділову візитівку, й вона сказала мені, що приколола її до своєї дошки оголошень, яка висіла в неї на кухні біля телефону. Та коли її було вбито, я тієї візитівки там не побачив.

Ведмор щось записала до свого нотатника.

— Він працював на вас?

— Так.

— У той час, коли він зник. — Це не було запитання, тож я просто кивнув. — Якої ви думки?

— Про що?

— Про те, що з ним трапилося.

Іскра нетерпіння зблиснула в її очах. Мовляв, про що я можу вас ще запитувати?

Я помовчав і подивився на безхмарне синє небо.

— Мені дуже прикро висловлювати це припущення, — сказав я, — але, гадаю, він мертвий. Я навіть думаю, його вбивця зателефонував йому саме тоді, коли він був у нашому домі, обговорюючи з нами нашу справу.

— О котрій годині це було?

— Близько п’ятої пополудні, десь так.

— Раніше п’ятої, пізніше п’ятої чи рівно о п’ятій?

— Я сказав би, що рівно о п’ятій.

— Бо ми сконтактувалися з провайдером його мобільного телефону й попросили його дати нам інформацію про всі ті дзвінки, які йому надходили та його власні. Йому був дзвінок о п’ятій, зроблений із платного телефону в Мілфорді. Потім був іще один дзвінок, з іншого платного телефону в Мілфорді, який пройшов, а пізніше було кілька дзвінків від його дружини, на які він не відповідав.

Я не мав ані найменшого уявлення про те, які висновки можна з цього зробити.

Синтія та Ґрейс уже вмостилися на задньому сидінні кадилака директора похоронного дому.

Ведмор агресивно нахилилася до мене, і хоч, певно, була на п’ять дюймів нижчою, мені здалося, що вона нависла наді мною.

— Кому потрібно було вбивати вашу тітку й Ейбеґнела? — запитала вона.

— Тому, хто зацікавлений, щоб минуле залишилося в минулому, — відповів я.

Мілісента хотіла запросити нас усіх на обід, але Синтія сказала, що воліє відразу повернутися додому, я й повіз її додому. На Ґрейс, вочевидь, справила велике враження релігійна служба, і весь ранок був для неї наповнений враженнями, — її перший похорон, — але я був радий, що, попри все це, вона не втратила апетиту. Тієї самої миті, коли ми увійшли в будинок, вона сказала, що помирає з голоду, і якщо негайно їй не дадуть чогось попоїсти, вона помре. Потім вигукнула:

— О, пробачте мені!

Синтія усміхнулася нашій дівчинці.

— Як щодо сандвіча з тунцем?

— Із селерою?

— Якщо вона в нас є, — сказала Синтія.

Ґрейс підійшла до холодильника, зазирнула в контейнер для овочів.

— Тут є трохи селери, але чи не надто вона зів’яла?

— Дістань її, — сказала Синтія. — Ми подивимося.

Я повісив піджак від свого костюма на спинку кухонного стільця, послабив краватку. Я не мусив так одягатися для вчителювання в середній школі, й строгий формальний одяг здавався мені тісним і незручним. Я сів, на якусь мить відсунув усе, що сталося до самого сьогоднішнього дня, на задній план і став дивитися на своїх дівчат. Синтія знайшла бляшанку з консервованим тунцем та відкривачку консервів, а Ґрейс тим часом дістала з холодильника селеру й поклала її на прилавок.

Синтія вилила олію з консервної бляшанки в чашку й попросила Ґрейс подати їй «Чарівний батіг». [25] Ґрейс знову підійшла до холодильника, дістала звідти банку з соусом, зняла з неї кришку й поставила на прилавок. Вона відламала стебло селери й помахала ним у повітрі. Стебло було гнучке, мов гумове.

Вона грайливо вдарила ним матір по руці.

Синтія обернулася й подивилася на неї, сама потяглася, щоб узяти ще одне гнучке стебло й теж ударила Ґрейс. Потім вони стали битися стеблами селери, наче мечами.

— Ось тобі! Ось тобі! — сказала Синтія.

Потім обидві засміялися й кинулися в обійми одна одної.

І я подумав, що часто ставив собі запитання, якою матір’ю була Патрисія, а відповідь на нього завжди була в мене перед очима.

Згодом, коли Ґрейс поїла й пішла нагору перевдягтися в якусь домашню одіж, Синтія сказала мені:

— На тебе сьогодні було приємно дивитися.

— І на тебе теж, — мовив я.

— Пробач мені, — сказала вона.

— За що?

— Пробач мені. Я тебе не звинувачую за Тес. Мені не слід було казати того, що я сказала.

— Усе гаразд. Мені справді слід було сказати про це раніше.

Вона втупила погляд у підлогу.

— Можна поставити тобі одне запитання? — сказав я, і вона кивнула. — Чому твій батько зберігав газетну вирізку про нещасний випадок на дорозі?

— Про що ти говориш? — запитала вона.

— Про те, що твій батько зберігав газетну вирізку про нещасний випадок на дорозі.

Коробки з-під черевиків досі стояли на кухонному столі, вирізка з газети про вудіння риби на штучну мушку, де було також і повідомлення про жінку з Шейрона, чиє тіло було знайдене у придорожній канаві, лежала зверху.

— Дай-но мені глянути, — сказала Синтія, помивши руки й витираючи їх. Я подав їй вирізку, й вона взяла її дуже обережно, наче старий пергамент.

І прочитала її.

— Не можу сказати, щоб я помітила її раніше.

— Ти думаєш, твій батько зберіг вирізку заради статті про вудіння риби на штучну муху?

— Може бути, що він зберіг її заради статті про вудіння риби на штучну муху.

— Я думаю, почасти так, — сказав я. — Але мені цікаво, котру з двох він помітив раніше. Чи він побачив повідомлення про нещасний випадок і захотів його зберегти, але, з огляду на свої інтереси, разом із ним вирізав також і статтю про вудіння риби на штучну муху. Чи, навпаки, він побачив статтю про вудіння риби на штучну мушку, а потім помітив і цю другу й з невідомих причин захотів також вирізати і її. Або… — Я помовчав якусь мить. — Могло бути, що він хотів вирізати повідомлення про дорожній інцидент, але стурбований тим, що така вирізка сама по собі могла б привести до небажаних запитань, коли хтось би (твоя мати, наприклад) знайшов її, умисне вирізав її разом із тією статтею, у такий спосіб ніби замаскувавши її?

Синтія посунула вирізку назад до мене й сказала:

— Про що ти, в біса, говориш?

— Господи, я й сам не знаю, — відповів я.

— Щоразу, коли я переглядаю те, що зберігається в цих коробках, — промовила Синтія, — то сподіваюся знайти в них щось таке, чого не помітила раніше. Це дуже розчаровує, я знаю. Ти хочеш знайти відповідь, а її там нема. І все ж таки, — сказала вона, — маю надію, що знайду її там, рано чи пізно. Знайду якийсь маленький ключик. Як оту одну деталь картинки-загадки, що допомагає правильно розташувати всі інші.