Чтение онлайн

Коли вона побачила мене, то запитала:

— Тітка Тес померла, тату?

Я подивився на Синтію, чекаючи від неї якогось сигналу. Сказати їй правду, не казати їй правду. Те або те. Але жодного сигналу мені не надійшло, тож я сказав:

— Так, моя люба. Вона померла.

Губи у Ґрейс затремтіли. Синтія сказала мені таким рівним голосом, що було очевидно: вона намагається стримувати свої емоції.

— Ти міг би мені сказати.

— Що?

— Ти міг би мені сказати про те, що ти знав. Про те, що тобі сказала Тес. Ти міг би мені сказати.

— Атож, — сказав я. — Я міг би тобі сказати. Я мав би тобі сказати.

Вона зробила паузу, ретельно добираючи слова:

— І якби ти мені сказав, можливо, цього не трапилося б.

— Синті, я не бачу, як би цього могло не статися, якби я тобі сказав. Такі речі відвернути чи навіть передбачити неможливо…

— Це правда. Ми ніколи нічого не знаємо наперед. Але я знаю одне. Якби ти сказав мені раніше про те, що Тес сказала тобі, про гроші, про конверти, я б сюди приїхала поговорити з нею про це, ми прихилили б голови одна до одної, намагаючись зрозуміти, що це означає, і якби я так зробила, то могла бути тут, і, можливо, ми б щось удвох придумали, й нічого такого не сталося б.

— Синті, я ж не…

— Чого ще ти не сказав мені, Тері? Які ще інші таємниці приховуєш під виглядом, ніби хочеш мене пощадити? Що вона тобі ще сказала, що ти знаєш таке, чого я не зможу витримати?

Ґрейс заплакала й заховала личко на грудях Синтії. Було очевидно, що ми зовсім забули про свій намір оберігати її від усього цього.

— Люба моя, присягаюся Богом, — сказав я. — Коли я від тебе щось і приховував, я робив це, дбаючи насамперед про твої ж таки інтереси.

Вона міцніше обхопила руками Ґрейс.

— Що ще, Тері? Що ще?

— Нічого, — сказав я.

Але була одна річ. Щось таке, що я недавно помітив і про що досі не розповів нікому, бо не знав, чи ця деталь має якусь вагу.

Працівники поліції, які мене допитували, знову привели мене на кухню й попросили описати всі свої рухи, де я стояв, що я робив, до чого доторкався.

Коли я виходив із кімнати, я випадково подивився на невеличку дошку для оголошень, яка висіла на стіні поруч із телефоном. Там була фотографія Ґрейс, яку я зробив під час нашої поїздки до Діснейленду.

Що мені сказала Тес по телефону, після того як Дентон Ейбеґнел навідав її?

Я сказав їй приблизно таке: «Коли ти пригадаєш щось іще, ти повинна зателефонувати йому».

І Тес мені відповіла: «Саме це він і просив мене зробити. Він дав мені свою візитівку. Я дивлюся на неї тепер, вона приколота до моєї дошки тут, біля телефону, поряд із фотографією, на якій Ґрейс стоїть поруч із Ґуфі».

Тепер візитівки на дошці не було.

— Що ти говориш? — сказала вона.

Для неї це стало цілковитою несподіванкою.

— Так, це правда, — сказав він.

— Гаразд, гаразд, гаразд, — промовила вона. — І подумати лишень, ми щойно говорили про неї.

— Авжеж, говорили.

— Це просто диво дивне, — промовила вона тоном глибокої втіхи. — Що ти там був і все таке.

— Авжеж.

— Вона це заслужила, ти знаєш, — сказала вона.

— Я знав, ти не будеш засмучена, коли я тобі скажу. Але це означає, що нам треба кілька днів не висовуватися.

— Ти так думаєш?

Вона знала, що сама переконувала його в перевагах вміння дочекатися свого часу, але несподівано для самої себе відчула, як її опановує велике нетерпіння.

— Завтра має відбутися похорон, — сказав він, — і думаю, що будуть приготування до нього чи щось таке, а вона ж навіть не має інших родичів, які могли б потурбуватися про ії похорон чи не так?

— Думаю, що так.

— Отже, моя сестра буде дуже заклопотана, роблячи всі ці приготування, так? То, можливо, нам ліпше зачекати, доки все це закінчиться?

— Ти, певно, маєш рацію. Але в мене до тебе буде одне велике прохання.

— Яке? — запитав він.

— Зовсім невеличке прохання.

— Ну?

— Не називай її своєю сестрою.

Її голос прозвучав дуже твердо.

— Пробач.

— Ти знаєш, як я до цього ставлюся.

— Та знаю. Але ж вона все одно…

— Мені байдуже, — сказала вона.

— Гаразд, мамо, — мовив він, — Я більше так не робитиму.

Людей, запрошених на похорон, було небагато.

Крім Патрисії Бідж, матері Синтії, в Тес не було ні братів, ні сестер. Їхні батьки, звісно, давно померли. Тес, хоч і була протягом короткого часу одружена, ніколи не мала власних дітей, і не було сенсу шукати її колишнього чоловіка. Він усе одно не з’явився б, а Тес не захотіла б бачити на своєму похороні того сучого сина.

Тес не підтримувала близьких стосунків із людьми з департаменту доріг, у якому вона працювала, перед тим як вийти на пенсію. Як не раз казала Тес, у неї там не було друзів. Колеги не вельми поділяли її ліберальні погляди. Вона належала до клубу гравців у бридж, але Синтія не знала нікого з членів, тож і там не було кому надсилати запрошення.