Чтение онлайн

— Вона ніколи про це не згадувала, — сказав я.

Синтія побачила, що ми розмовляємо й махнула нам рукою, але не покинула свого посту біля примірочної.

— Та дама приміряє на себе сукню, в яку вона ніколи не влізе, — прошепотіла Памела. — Вона була винесла звідси кілька речей, за які не заплатила, тож ми пильнуємо за нею, поки вона тут. Не шкодуємо для неї персональних послуг.

— Вона краде товар? — запитав я, і Памела кивнула.

— Якщо вона краде, то чому ви не висунете проти неї звинувачення? Чому знову дозволяєте їй заходити до крамниці?

— Ми не можемо це довести. Ми лише підозрюємо її. Але в такий спосіб даємо їй зрозуміти, що ми про все знаємо, хоч нічого не кажемо, ніколи не спускаємо її з очей.

Я почав уявляти собі образ жінки, яка ховалася за завісою. Молода, брутальна на вигляд, трохи нахабна. Той різновид особи, яку ви обираєте під час процедури опізнання, можливо, з татуюванням на плечі.

Завіса відсунулася, й низенька, кремезна жінка у своїх останніх сорокових, а може, й початкових п’ятдесятих роках вийшла назовні, віддавши Синтії кілька комплектів одягу. Якби мені доручили визначити її стереотип, то я обрав би бібліотекарку.

— Я сьогодні не знайшла нічого для себе придатного, — чемно сказала вона й, проминувши мене та Памелу, вийшла з крамниці.

— Це вона? — запитав я в Памели.

— Вона. Типова Жінка-Кіт, [12] — сказала Памела.

До нас підійшла Синтія, поцілувала мене в щоку й сказала:

— Ти приніс каву? З якої нагоди?

— У мене вільний урок, — пояснив я. — Тож я й подумав, чом би мені не зазирнути сюди.

Памела вибачилась і пішла у глиб крамниці, забравши із собою каву.

— Через те, що сталося вранці? — запитала Синтія.

— Тебе дуже стривожив той телефонний дзвінок. Я хотів глянути, як тобі тут ведеться.

— Зі мною все гаразд, — сказала вона не дуже впевненим голосом і трохи надпила кави. — Я окей.

— А я й не знав, що Памела намагалася відмовити тебе від співпраці з телестудією «На крайній межі».

— Ти теж був проти спочатку.

— Але ти ніколи не згадувала про те, що Памела вмовляла тебе відмовитися від цієї думки.

— Ти ж бо знаєш, Памела не належить до жінок, які тримають власну думку при собі. Вона також думає, що ти втратив п’ять фунтів ваги.

Вона відібрала в мене бажання продовжувати цю тему.

— То жінка, яка щойно приміряла у вас одяг — злодійка?

— Тобі здається, що ти зможеш схопити поганого хлопця за руку, але те, що здається, не завжди вдається, — сказала Синтія, зробивши ще один ковток кави.

Це був день, коли після роботи ми зустрічалися з доктором Наомі Кінцлер. Синтія домовилася, що Ґрейс побуде після школи в домі подруги, і ми вирушили в дорогу. Ми бачилися з доктором Кінцлер один раз на два тижні протягом останніх чотирьох місяців, після того як нам порекомендував її наш домашній лікар. Він марно намагався допомогти Синтії подолати свою тривогу й дійшов висновку, що для неї буде ліпше з кимось поговорити — обом нам буде ліпше з кимось поговорити — аніж мовчки спостерігати, як вона потрапляє в дедалі більшу залежність від рецептів.

Я був налаштований скептично від самого початку, й мене змагали сумніви, чи зможе психіатр тут у чомусь допомогти, і після десятьох візитів мої сумніви не розвіялись. Доктор Кінцлер мала свій кабінет у лікарні, розташованій в одному зі східних кварталів Бриджпорта, звідки відкривався вид на головну магістраль міста, коли вона не затуляла вікна шторами, як це зробила сьогодні. Думаю, вона звернула увагу на те, як я виглядав у вікно під час попередніх візитів і моя увага розсіювалась, поки я рахував трейлери.

Іноді доктор Кінцлер розмовляла з нами обома, а іноді хтось із нас виходив, залишаючи її наодинці з другим.

Я раніше ніколи не бував у психіатра. Усе, що я про них знав, довідався з телефільму «Сопрано», де доктор Мелфі допомагає Тоні дати раду своїм проблемам. Я не міг дійти певного висновку, чи наші проблеми були тяжчими, ніж у нього, чи ні. Тоні бачив, як навколо нього весь час зникають люди, але часто сам був тією людиною, яка це влаштовувала. Він мав над нами перевагу, бо знав, що трапилося з тими людьми.

Наомі Кінцлер була не вельми схожа на доктора Мелфі. Вона була низенька й повнотіла, її сиве волосся було зачесане назад і скріплене шпильками. Вона наближалася до сімдесятирічного віку, так мені здавалося, й перебувала в цій сфері діяльності достатньо довго, аби навчитися не допускати, аби біль інших людей проникав під її власну шкіру й там затримувався.

— Щось трапилося нове після нашої останньої сесії? — запитала вона.

Я не знав, чи налаштована Синтія розповісти про дзвінок якогось психопата сьогодні вранці. Десь у глибині душі я думав, що про нього не варто згадувати, не надавав йому великої ваги, мав таке відчуття, що ми уже все залагодили під час мого візиту до крамниці, тому не став чекати, поки озветься Синтія, і сказав:

— У нас усе добре. Можна навіть сказати, що дуже добре.

— Як Ґрейс?

— Із Ґрейс усе гаразд, — відповів я. — Я провів її сьогодні до школи. Ми мали з нею цікаву розмову.

— Про що? — запитала Синтія.

— Звичайна собі розмова. Просто погомоніли про се, про те.

— Вона досі вивчає нічне небо? — запитала доктор Кінцлер. — Шукає там великі метеори?

Я поблажливо махнув рукою.

— Ет! Це пусте.

— Ви так думаєте? — запитала вона.

— О, так, — погодився я. — Просто вона дуже цікавиться сонячною системою, космосом, іншими планетами.

— Але ви купили їй телескоп.

— Авжеж.

— Бо її дуже турбує, що якийсь астероїд зруйнує землю, — нагадала мені доктор Кінцлер.

— Це послабило її побоювання, до того ж вона користується ним, щоб дивитися на зірки й планети, — сказав я. — Та й інші небесні явища, наскільки мені відомо, — додав я з усмішкою.

— А що ви скажете про її тривогу в загальному плані? Чи вона досі трохи підвищена, чи розвіюється?

— Розвіюється, — відповів я.

— Досі не минає, — водночас зі мною промовила Синтія.