Чтение онлайн

— Я думаю, той коп учинив підло, — мовила Ґрейс.

— Який коп? Про що ти говориш?

— А той, що давав інтерв’ю для шоу. Який живе у трейлері. В одному з тих блискучих. Який висловив подив, що мама сама-одна залишилася жива. Я думаю, він сказав це з натяком. Він натякав, що це зробила мама. Що мама повбивала їх усіх.

— Атож, правда твоя, він учинив, як дірка-в-дупі.

Ґрейс обернула голову й подивилася на мене.

— Це хибний трюк, — сказала вона.

— Лайка і хибний трюк — різні речі, — пояснив я, похитавши головою.

Мені не хотілося заглиблюватися в цю тему.

— А мама любила свого брата? Тода?

— Так. Вона любила його. Вона билася з ним, як це часто буває між сестрою й братом, але вона любила його. І вона не вбивала ані його, ані свою матір, ані свого батька, і мені шкода, що ти бачила це шоу й почула слова тієї дірки-в-дупі — атож, мерзенної дірки-в-дупі — бо це нечувано, щоб детектив висловлював таке припущення. — Я помовчав. — Ти скажеш своїй матері, що бачила шоу?

Ґрейс, трохи приголомшена тим, що я так безсоромно застосував лайливе слово, заперечливо похитала головою.

— Я думаю, вона дуже розсердилася б.

Це, мабуть, було правдою, але я не хотів їй цього казати.

— Ну, гаразд, можливо, ти поговориш з нею про це іншого разу, коли день для всіх буде добрим.

— Сьогодні буде добрий день, — сказала Ґрейс.

Попереду я побачив кількох школярів приблизно її віку, можливо навіть, то були її друзі. Дедалі більше дітей виходило з бічних провулків на нашу вулицю. Школу було видно за три квартали.

— Ми наближаємося, — сказала Ґрейс. — Ти можеш стежити за мною звідси.

— Гаразд, — погодився я. — Так і зробимо. Ти мене зараз випередиш. А я йтиму ходою старого діда. Як Тім Конвей. [8]

— Хто?

Я зачовгав ногами, і Ґрейс захихотіла.

— Бувай, тату, — сказала вона й прискорила ходу.

Я не відривав від неї погляду, роблячи свої маленькі кроки. Мене наздоганяли й випереджали діти, які йшли пішки або їхали на велосипедах, скейтбордах і роликових ковзанах.

Ґрейс не озиралася. Вона побігла, наздоганяючи своїх подруг із криком: «Зачекайте!» Я засунув руки в кишені й подумав про те, що тепер мені можна повернутися додому й побути кілька хвилин наодинці з Синтією.

І тут повз мене проїхав коричневий автомобіль.

Це була давня північноамериканська модель, досить поширена, мабуть, «Імпала» з дещо заіржавілими нішами шасі. Вікна були затемнені, але скло дешеве й покрите повітряними бульбашками, так ніби автомобіль був хворий на кір абощо.

Я стояв і дивився, як він поїхав униз по вулиці до останнього перехрестя перед школою, де Ґрейс базікала з двома своїми подругами.

Автомобіль зупинився на розі, за кілька ярдів від Ґрейс, і на мить моє серце мало не вистрибнуло мені в рот.

А потім один із задніх хвостових ліхтарів автомобіля став блимати, автомобіль завернув праворуч і зник за рогом вулиці.

Ґрейс та її подруги за допомогою працівника дорожньої служби в яскравому помаранчевому одязі й з величезним знаком STOP у руці перейшли через дорогу й попрямували до шкільного подвір’я. На мій подив, Ґрейс озирнулася й помахала мені рукою. Я підняв руку й помахав їй у відповідь.

Отже, коричневий автомобіль існує справді. Але жоден чоловік не вистрибнув із нього й не погнався за нашою донькою. Жоден чоловік також не вистрибнув із нього й не погнався за якоюсь іншою дитиною. Якщо його водієм і справді був якийсь божевільний серійний убивця — на відміну від серійного вбивці з досконало ясним розумом, — то цього ранку він не був налаштований на серійні вбивства.

Схоже, то просто якийсь чоловік їхав на свою роботу.

Я постояв там іще одну мить, спостерігаючи, як Ґрейс поринула в потік інших школярів, і відчув, як мене огортає смуток. У світі Синтії усі змовлялися, щоб викрасти близьких їй людей.

Можливо, якби мене не обсідали такі думки, я повертався б додому з більшим вистрибом. Але що ближче я підходив до нашого будинку, то більших зусиль докладав, щоб позбутися свого похмурого настрою. Адже моя дружина чекала на мене, й вельми можливо, вона вже лежала на ліжку під ковдрою. Тож я спринтом подолав останній квартал, який відокремлював мене від нашого дому й, увійшовши через передні двері, голосно гукнув:

— Я пове-е-е-е-рнувся!

Відповіді не було.

Я подумав, це означає, що Синтія уже в ліжку й чекає мене нагорі, та тільки-но я поставив ногу на нижню сходинку, як почув її голос із кухні.

— Я тут, — сказала Синтія.

У її голосі мені вчувся якийсь пригнічений розпач.

Я стояв у дверях. Вона сиділа за кухонним столом, телефон стояв перед нею. На її обличчі не було ані кровинки.

— Що сталося? — запитав я.

— Був телефонний дзвінок, — тихо відповіла Синтія.

— Від кого?

— Він не сказав, хто він.

— Чого він хоче?

— Він лише сказав, що має послання.

— Яке послання?

— Він сказав, вони мені прощають.

— Прощають? Хто?

— Моя родина. Він сказав, вони прощають мені те, що я зробила.

Я сидів біля Синтії за кухонним столом. Я поклав долоню на її руку й відчув, що вона тремтить.

— Ну, гаразд, — промовив я. — Спробуй-но пригадати точно, що він сказав.

— Я вже тобі сказала, — відповіла вона, заникуючись на кожному слові. Вона прикусила верхню губу. — Він сказав — стривай-но, я опаную себе. — Вона спробувала зосередитися. — Задзвонив телефон, і я сказала: «Алло!», а він запитав: «Це Синтія Бідж?» Я вся стрепенулася, коли мене назвали цим ім’ям, але відповіла, що це я. Я не могла повірити своїм вухам, але він сказав: «Твоя родина, вони тобі прощають. — Вона на мить замовкла. — Те, що ти зробила». Я не знала, що йому сказати. Я лише запитала, хто він такий і про що він говорить.