Чтение онлайн

— Ну? Що? Здоровий уже? Ну, бач, а то такий був. І виріс… Бавишся з Хведотом?

— Ні, — відповів одним словом Володько.

— О! А то ж чому?

— Бо він малий, — знов коротка відповідь. Дід, помітно, посміхнувся, а мати промовила:

— Деруться весь час… Як ті півні. Володько ще дужче засоромився, ціле обличчя палає, хотів би дати драла, та ноги не слухають, кортить тут бути.

— То ти з ніким не бавишся? — питає далі дід.

— Ні, — знов те саме і похитнув головою, а по хвильці додав: — У Дермані. З хлопцями. Ще поки був здоровий… До розмови встрянула Настя:

— А, лазить усе. По лузі, по лісі, дивиться, думає. Таке дивне видалось, дивіться, ще сопляк під носом, а виглядає ніби мудрець який.

Володьків зір упав на матір, і нотка легкого докору торкнулась її ніжного чуття. Їй стало ніяково, зніяковів і Юхим.

— Чи дозволиш, Насте, взяти мені його з собою? — обережно запитав старий. Він знає настрої Насті і не певний, чи та дозволить.

— Ой, тошненько мені! Хіба такого обідранця слід куди пускати. То ж дивіться ж, які в нього коліна.

Володькові штани на колінах дійсно самі діри, він до цього часу якось того зовсім не помічав. Його зір напружився, його увага збільшилась. Йому хочеться йти з дідом, але як це сказати. І не чекаючи згоди матері, він запитав:

— Хіба я так далеко… дійду?

— А ти хочеш? — запитав дід.

— О! — вирвалось у нього.

Мати лише глянула і одразу відгадала його думку.

— Такий замурзаиий! — промовила і цим дала згоду йти з дідом.

— Темно було надворі, коли ті вийшли. Настя провела їх ах за причілок, де цвітуть мальви та дикі ружі. Пішли стежиною вверх. Було тихо. Земля руки свої долонями щедрими догори розложила, все спочивало, дихало теплом, від лугу долом клався туман і несло злегка болотом. Під ногами кашка й чебрець виділяє свої пахощі, у Трихоновому житі підпідьомкає, не дивлячись на вечір, перепелиця.

У лісі зовсім темно, Володько не бачить діда, лише вичуває свою руку в його теплій долоні. Ішли повз «контору», де мешкав недавно Лісовський, що його звали «Конєшно». Тепер та будова стоїть пусткою, і Володько наважився запитати:

— А куди вибрався Конєшно?

— Кажуть, до Верхова, — відповідає дід.

— А чого він вибрався? — питає далі Володько.

— То знаєш… Він служить у Таксарів за побережника. Куди пішлють, туди й мусить іти.

— А хіба тут уже не треба побережника?

— Видно, що ні. Лебедську соснину зрубали, а тут цей шматок лісу не оплачується стерегти…

— А кому цей ліс належить? — питає знов Володько.

— Одному багатому жидові, — відповідає Юхим.

— А де він, той жид? — цікавиться далі Володько.

— В Острозі. Він там живе.

Питання чергується за питанням, Юхим на все відповідає, Володькові все то дуже цікаве, здається, він іде глибше в життя, перед ним відкриваються нові простори.

У лісі щось засвистало, поміж вітами дерев благальне хрусталіють зірки, щось тріснуло, ніби там хтось ступив ногою на суху галузку, вичувається, як листя вдихає свіжість після гарячого дня.

На хуторі Юхима безліч нового. По-перше, самий хутір — багатий та просторий, велика, чиста хата з фіранками на вікнах. Володька всі привітали, дістав ще раз вечерю, а потім він спав на широкій лаві під вікном у світлиці, сам-один на цілу світлицю. Звечора він не міг довго заснути, щось ввижалося за вікном, було трохи моторошно, пригадав собі всілякі оповідання про діда Юхима, пригадав інші речі, що їх колись чув у млині, уява розбурхалась, почав уявляти себе десь далеко у світі без батька й без матері, як це вже не раз уявляв собі, коли то він одного разу все покине і піде далеко.

Що буде там робити? Він не знає. Світ бачити, людей пізнавати, нові краї вивчати.

Увесь другий день від раннього ранку до пізнього вечора Володько занятий. Дід Юхим усе з ним і з ним. То вони снідають і при тому розмовляють про Володькову науку читання й писання, то вони йдуть на пасіку і дід показує йому бджіл, трутнів, маток, вощину, мед. Оповідає й оповідає, що і як роблять ті малі неспокійні тваринки. То вони йдуть до хліва, до стайні, до клуні і там знаходять щось цікавого, то знов заходять до Юхимової комірки, де він самий мешкає. На стіні в нього висить якийсь цар, на поличках лежать книжки. І цар, і книжки цікава тема для розмов. Це той цар, що визволив народ з панщини, і це ті книжки, в яких написано про минуле, про святі речі, про бджіл, про всяку всячину.

Володько натомість оповідає дідові про свої гри, забави, думи, як то вони в Дермані на Запорожжі бавляться, хто там і з ким товаришить, що вони роблять, які забавки з глини виліплюють, як поле міряють, які гроші з мушлів мають і хто з них найбагатший.

Господи, як багато цікавої всячини, і дід від того не надивується, а Володько весь у тому, він тепер нікого, крім діда, не знає, геть-чисто забув і про дому, і про Катерину, і все з дідом, і помагає йому крутили медогонку, і носить щільники, і замітає повітку. І нікого їм при тому більше не треба, ні Катерини, ні Клима, ні наймита Свирида, ані тих дівчат, що десь там за садом валкують конюшину…

А вечором, диви, пішли обидва на прохідку. Тихий, соковитий вечір, над усім перепнута зеленава баня з рожевим присвітом, із-за лісу ніч поволі висуває шматок місяця, зорі там то там блимають, никнуть, то знов з'являються, здається, йдуть одна за одною безмежною безоднею, ніби одна одну ловлять із зав'язаними очима.

Пройшли дорожиною на дві колії, що веде з Мизоча до Лебедів і далі до Гільча, минули придорожні кущі грабини, що творять здовж дороги ніби живопліт, і подалися навпростець на ліс малою, зовсім вузенькою, для однієї людини, стежинкою здовж широкого поля, засадженого цукровими буряками, і доходять до долини. Тут обидва зупиняються, присідають на старих пнях і розмовляють далі. Вони ще не все один одному сказали. Тепер ось Юхим оповідає про самий цей край, оцю землю, по якій вони ходять, про людей, що тут живуть. І це також дуже цікавить Володька, хоча він і не все гаразд з того розуміє. Він задер догори своє округле, з ямочкою на підборідді, обличчя і весь слухає. А дід говорить, брови його весь час рухаються, місяць сипле на нього свій промінь і відкидає набік його тінь.

А перед ними широка долина з порубом на протилежному схилі. Там ще минулого року стояла густа, струнка, ніби воскові свічі, соснина. Тепер там лише густо розсипані пні, на них цілий день падає палюче сонце, а тому тут так міцно пахне живицею…

— Колись тією долиною, — казав дід, — текла річка, та висохла. Вирубали ліс, висохла і річка, а було тут колись того лісу. Ще я сам пам'ятаю, як усе довкілля було самий ліс і ліс, а наш хутір був сливе весь у лісі. Тепер лише отам чубок того запусту на Мартиновому зісталось, та ще оцей ось кущик на землі твого батька…