Чтение онлайн

А як став вечір, не хотілося зовсім йти до хати. Небо після дощу випогодилось, стало таким чистим і таким синім. Золоті зорини появилися на висоті. Так би тут і заснув десь на траві, але треба йти до хати. Ось вийшла мати і гукає за ним. Уже і батько он пішов з хліва до хати, он і Василь докінчив чищення своїх чобіт і поніс їх до сіней, мати вирвалась ще раз, ціла підтикана, схопила якогось цебра і понесла його до свининця. По хвилині там закувікали свині, але дуже скоро знов утихомирились, і ось мати знов вертається назад:

— Коли то ти підеш до хати? — каже вона.

— Я, мамо, не хочу до хати, — говорить Володько.

— А що ж ти, тут ночувати будеш?

— Ні. Я трохи лиш посидю, — каже він.

— Ти-но ходи молитись Богу та будемо вечеряти! При вечері був гарний настрій, вечеряли крупник зі старим салом, зовсім не святочна вечеря, але всі до цього вже звикли. Після вечері Володько відважився промовити до батька.

— Тату? Ви хочете продати наш хутір? — запитав несподівано.

— Ну, ще ні… А тобі що?

— Я так собі. Гарно тут у нас…

— Хм… Гарно, — буркнув батько.

— Садок такий гарний, — веде своє Володько… Батько на хвилинку вмовкає, хитає головою. «Бач — паршук»! — думає він. А вголос додає:

— Ну, знаєш… Ти ще малий на таке. Ми мужики. Гарно не гарно, а як треба, кидай усе і шукай не гарного, а потрібного. Хліба треба, хлопче! От що. Бачиш, як мало маємо поля під скибу? Виростеш — побачиш. У Сибір заманеться, там простору безліч… У нас тут на Волині тіснувато.

— То наша, тату, земля Волинь зветься? — питає Володько.

— Еге ж! Волинська губерня. Губернський город — Житомир. До школи от підеш — довідаєшся.

— А Хведот також піде до школи? — питає далі Володько.

— Певно! Усі! Всі вчитись мусите. Учення світло — невчення тьма…

Поговорили так, поговорили, Матвієві, видно, і самому вгод отак погуторити з малим, мале то мале, а диви ось, думає.

Росистий, свіжий ранок, зозуля кукає на Мартиновому, сонце зійшло бистро, яскраво, тріпотливо, мов живе. Якісь, видно, святобливі руки урочисто зносили його на висоту, щоб уся земля і всі люди на ній бачили, що це сонце святочне.

Володько прокинувся свіжим і здоровим, і не хотів уставати, але пригадав, що це за день сьогодні, і зірвався одразу. На дворі довгі тіні від хати, від молодої грушечки за причілком, від клечання, що, мов гай, стоїть на подвір'ї. За плотом вигналось кілька стрілок мальви, і на них з'явилися лапаті, різної барви — бузові, червонаві, рожеві квіти. Драбиняк стоїть по лютрини вимощений свіжою горохвянкою і застелений новим, пасистим килимком. Батько вивів за гриву свої «стаєнні» і запріг їх. Конята, хоч малі, але круглі і жваві і Василь зовсім не має потреби на них нарікати. Матвій он знов подумує, як би то їх вигідно продати і купити щось на викорм.

Ідеться трусячком, глибокою, з гори на гору, дорожиною, згори видно широке стависько, що над ним звиваються білі птахи, які весь час то зносяться догори, то знов падають і блискають на сонці крилами.

Біля обох церков — монастирської і приходської, повно люду і підвід. Здовж під монастирським муром постали намети зі стоянами, під ними виблискують низки хрестиків, та намиста, та образків, і хоча ще рано, там вже товчуться юрбами хлопці та дівчата. Нелегко знайти місце для коней, але Матвієві пощастило, стиснувся поміж підвід зараз тут же під муром в тіні розложистого, величезного ясена. Одразу всі йдуть до церкви — батько й мати «до прихода», і беруть Хведота, а Василь хтозна-куди, ніхто його не питає, бо все одно не буде він сидіти на місці, а перейде разів двадцять від монастиря до прихода дорогою і стежкою, де повно таких же, як і він, богомольців.

А Володько, як звичайно, мусить сидіти на возі, тепер він може вже і злізти і дещо відійти, але недалеко, і більше побачити. Цього року Трійця дерманська дуже вдалася, люду сливе, як і в Гільчі, хоча тут і нема цілющої води, та сама каруселя, що і в Гільчі, отам далі на майдані під «трахтиром» крутиться і крутиться.

Після церкви відвідали Володька різні свояки, а між ними залузька Катерина, що принесла йому рожевого коника з дуже смачного, крушного тіста. Хотіла взяти його на каруселю, але мати спротивилась: «А! Куди там з ним! Ще полетить». А Хведот знов дістав глиняного півня, що свистить, і знов свище ним без милосердя так, що всі люди на нього оглядаються, хоча тут повно таких, що свистять, що трублять, що грають, що барабанять, що викрикують.

Після всі поїхали на Запоріжжя до дядька Єлисея. Є то місце, звідки походить весь рід Довбенків, там родились і там умирали їх діди і прадіди. Тяжко сказати, чому це місце так зветься, кажуть, нібито давно колись тут оселився козак з Запоріжжя, що від нього і пішов цей рід, але і самим своїм виглядом цей куток нагадує оту Січ Запорозьку, що про неї іноді Єлисей читає в своїх книгах. З трьох боків — полудневого, східного і північного, замкнено воно, ніби кліщами, яром глибоким і тільки із заходу має сполучення з рівниною. А яр, особливо той південний, весь зарослий деревом усіляким — дубом, ясеном, липою, березою, а дерево все стрімке, та росле, та густе. Схили яру вкриті овочевими садами та гаями, що їх тут звуть «літниками», бо росте в них переважно ліщина вперемішку з кущами грабини, липи, десь-не-десь калини, крушини і диких черешень. Північний схил яру голий, весь покопирсаний кар'єрами та завалений стосами білого каміння і зарвами жовтого піску. У гаях та садах плоти та перелази, та копанки внизу, та кілька криничин з коритами, черпаками й вербами, і там завжди гамірно, голоси дзвенять лунко, сміхи дівочі, брязкіт відер, ляскіт прачів… А ранками та вечорами весінньою порою, аж поки не висиплеться ячмінь, безліч соловейків засипає цілу долину своїм дзвінким переливом, і особливо їх багато у тому Михалковому гайку, що по другому боці яру.

Хто-хто, але Володько страх як любить це місце, завжди і завжди тягне воно його, і стільки таємничого наслухався він про нього. То ж це тут оте Ляшове займисько, оті там дуби та берези товстючі за тим он бгіжем, що через нього веде стежка вниз до Шавронських лугів, кудою ходять запорожці до церкви, до школи і взагалі до села і де їх пізніми ночами ніби зустрічає той страшний вішальник. Тут також і та шопа городжена на сіно, де нібито ночами чути тяжкі стогони. Тут також і те вікно, куди втягнуло Ровіцького, і багато іншого цікавого та незрозумілого хоронить у собі це чудове місце.

І поки гості гостяться у дядька Єлисея, Володько лишає все і бреде стежкою сюди. Ще поки був здоровим, він ніколи не був самий, але тепер хлопцям з ним нецікаво та й йому нецікаво з ними. Після минулої зими якась нова сила найшла на нього. Якісь дивні, незбагнуті думи з'явилися в його голові. Він полюбив самотність, йому закортіло пізнати багато дечого такого, про що до цього часу ніколи не думав.

Ось, наприклад, той сад, що розлігся по схилі яру на сонці, що про нього Володько стільки чув від батька, бо ж то батькові руки його посадили.