Чтение онлайн

Капітан зробив довгу затяжку і повільно випустив дим, розмірковуючи над ситуацією. Обидві причини були ймовірними. Але ж чи були вони реальними? Ось у чому питання. За всі роки своєї служби в Береговій охороні він не пам'ятав жодного випадку, щоб аварійний маяк вимкнувся після того, як його увімкнули. Втім, усяке буває. Завжди щось трапляється вперше.

— Хоч там як, — сказав Татем, — а навряд чи початкові координати змінилися. Нам просто треба буде дещо розширити зону пошуку з урахуванням домінуючих течій.

— Це неважко, — зазначив Мілкрест. — Шторм уже минув, і океан досить спокійний.

— Та отож. Але все одно — зроби мені послугу, добре? Вийди на зв'язок із ПРГ та накажи їм потроїти зусилля. Нехай вважають це сигналом тривоги, але чим скоріше вони знайдуть той човен, тим краще.

Мілкрест кивнув і крутнувся на п'ятах.

— Я триматиму вас у курсі, — сказав він і пішов. Татем іще трохи потинявся у роздягальні, докурюючи

цигарку й відчуваючи перед собою провину за те, що взагалі закурив. Дивно, але чомусь голос Пітера Карлайла, адвоката з Нью-Йорка, і досі не йшов йому з голови. Було в ньому щось бентежне.

За останні десять років безліч людей телефонували Татему і терпляче чекали на бодай якісь новини про своїх рідних та близьких, що вскочили у халепу в морі.

На перший погляд, Карлайл нічим від них не відрізнявся. Був так само нетерплячий, надміру емоційний та явно стурбований. Проте щось усе одно непокоїло капітана Та-тема. Але що саме, він не міг сказати.

Можливо, просто не довіряв адвокатам.

— Мені х-х-х-олодно, — сказав Ерні, цокочучи зубами, що виднілися крізь припухлі посинілі губи.

Нам усім холодно. Ми вже чекаємо отак багато годин, і наші рятувальні жилети дійсно рятують нам життя. Ми фізично виснажені та знесилені.

А ще ми спустошені емоційно. Страшна паралізуюча підозра починає заповзати у мою душу. І тут Керрі вимовляє слова, які жоден з нас не хотів би почути.

— Вони що, за нами так і не прибудуть?

— Звісно, що прибудуть, — заспокоюю я всіх. — Може, дійсно трапилася якась затримка. Можливо, у Берегової охорони зараз купа роботи через цей шторм, і їм доводиться рятувати не тільки нас. Нам просто слід дочекатися своєї черги.

Я сама лише наполовину вірю в те, що кажу. Але якщо бовкнути щось менш оптимістичне, то діти ще більше перелякаються, особливо Ерні.

— Іди сюди, — кажу я синові й міцно пригортаю його до себе. До речі, це гарна ідея — триматися тісно докупи разом із Джейком, щоб уникнути переохолодження. Саме це ми зараз і зробимо.

— Як твоя нога? — шепоче Ерні мені на вухо.

— Добре, — шепочу я у відповідь. — Усе нормально, чуваче.

Втім, я знаю, що це не так. Бо наразі абсолютно не в змозі займатися нею. Вона оніміла і стала як гумова, і я намагаюся просто про неї не думати. Класичний приклад емоційного витіснення, промовляє в мені лікар. Тепер я розумію, що, напевне, думають про мене мої клієнти, коли я наступаю їм на мозоль, радячи більше піклуватися про серце. Ось що вони гадають: заткніться, будь ласка, лікарю! Отож-бо.

Окрім того, мене дужче непокоїть Джейк, аніж моя нога. Хоч він і дихає стабільно, але до тями все одно не приходить. А ще гірше те, що його опіки треба забинтувати, бо через них він утрачає багато крові. І кров'яної плазми. Якщо так триватиме, то у Джейка станеться шок, і ми його втратимо назавжди. Зла іронія полягає в тому, що холодна вода лише прискорює процес утрати плазми.

Та хай там як, але нам треба якомога скоріше вибиратися з води. Навіть під жарким полуденним сонцем вода доволі холодна. Боюся, із заходом сонця ми страждатимемо від переохолодження, хоч як би щільно тулилися одне до одного.

— Може, нам треба якось змайструвати саморобний пліт, — пропонує Ерні, оглядаючись довкола. Неподалік і досі плаває чимало уламків яхти. Але невдовзі їх рознесе вітром і течіями.

— Може, й треба, — відповідаю я.

Тут у розмову втручається Марк. Він так захрип, що я ледь його чую. Він озивається відлунням моїх слів.

— Може.

Хвилиночку! Та то ж не Марк!

Ми всі враз обертаємося до Джейка, голова якого ледь видніється над поверхнею води.

— Він опритомнів! — каже Керрі.

Вона має рацію — але він сказав не «може». Те слово радше скидалося на «Боже».

— Джейку, це я, Кетрін, — звертаюся до нього. — Ти чуєш мене, Джейку?

Його губи тремтять, намагаючись щось сказати. Проте виходить знов те саме слово.

— Боже, — повторює він.

— Джейку, це я, Кетрін.

Очі його заплющені, обличчя бліде й непорушне. Рухаються самі лише губи. Він силкується вимовити ще одне слово.

— Боже… Боже, поможи, — бурмоче він.

До мене раптом доходить, і я хутко повертаюся до Марка.

— Це ж він про ящик «Боже, поможи!».

В ньому містяться необхідні нам речі. От якби Бог дійсно почув наші молитви та допоміг… Допоможе — якщо ящик не потонув після вибуху.

— Якого він кольору? — питає Керрі.

— Червоного, — відповідаю я.

— Еге ж, я пам'ятаю, що бачив його на човні, — каже Ерні.

Марк та Керрі негайно вирішують вирушити на його пошуки. Вони розпливаються у протилежних напрямках, погодившись плисти за годинниковою стрілкою. Марк крутить пальцем, зображаючи напрямок руху.

— Будемо прочісувати район колами, гаразд? — пропонує він.

— Зрозуміло, — відказує Керрі.

— Тримайтеся поруч, благаю вас, — гукаю я їм.

І намагаюся тим часом розговорити Джейка — може, я годна щось зробити, щоб полегшити йому біль. Але марно. Він знову замовк, і губи його не рухаються.

— Усе нормально, — кажу я йому.

Джейк ледь притомний, але все ж він спромігся допомогти нам отими двома словами. Боже, поможи. Отже, він і досі наш капітан.