Чтение онлайн

А радше — того повідомлення від Берегової охорони, що його записав автовідповідач домашнього телефону.

Шторм. Яхта зникла.

Жодної звістки від місіс Кетрін та містера Джейка.

Анжеліка примудрилася також записати телефонний номер, за яким Пітер міг би дізнатися додаткову інформацію. Та перш аніж кинутися до телефону й подзвонити, йому треба було зробити невеличку справу — вибрати присяжних для одного з найгучніших процесів, які тільки знало місто за останні роки. І Пітер підійшов до судді.

Звісно, глядачі, а особливо та їх частина на гальорці, що мала при собі яскраві значки представників преси, страшенно зацікавилися: що ж означає ця імпровізована нарада між суддею та адвокатом? Залою прокотився шелест і почав швидко наростати. Ця справа про вбивство і так уже наробила чимало галасу.

Тож оцей несподіваний поворот — чи не забагато буде?

Обвинувач-початківець теж страшенно зацікавився. Він став підозрювати, а вірніше боятися, що досвідчений Кар-лайл замислив іще якийсь трюк, щоб узяти над ним гору й домогтися призначення потрібних йому присяжних. І не встигли присутні й оком змигнути, як обвинувач поспішив приєднатися до приглушеної розмови між Пітером та суддею.

Тепер навіть судовий стенограф та секретар суду обмінялися здивованими поглядами. Що тут, у біса, відбувається? Що замислив Пітер Карлайл цього разу?

Проте саме в цей момент суддя підняв свій дубовий молоток і тричі різко ним гупнув.

У залі швидко запанувала тиша. Але те, що сказав після цього суддя, аж ніяк не покращило настрій присутніх. Суворим тоном він оголосив, що voir dire, тобто розгляд кандидатів у присяжні, відкладається «до наступного повідомлення».

І знову він підняв молоток, орудуючи ним, наче кувалдою. Геп! Геп! Геп!

І Пітер одразу ж стрілою вилетів із зали засідань, залишивши в ній отетерілу публіку разом з Анжелікою.

Опинившись у тишині порожньої офісної кімнати, куди він хутко прошмигнув, Пітер рвучко висмикнув з кишені мобільний телефон. Палець його тремтів, а кнопки циферблата розпливалися перед очима. Номер місцевого відділу Берегової охорони мав регіональний код 305. Завдяки кільком справам, що стосувалися контрабанди наркотиків, він уже чимало років працював позаштатним радником Служби берегової охорони. І тому знав, що код 305 означав Маямі.

Анжеліка нашкрябала також ім'я капітана Берегової охорони, який телефонував. «Ендрю Тотен» — було написано на папірці. Чи, може, «Татем»? Пітер саркастично скривився на папірець. Анжеліка писала англійською не набагато краще, ніж розмовляла.

Та хоч там як, а він неодмінно дізнається від цього Тотена-Татема всю необхідну інформацію.

Через три гудки слухавку підняла якась жінка.

— Кабінет капітана Татема, — сказала вона різким голосом.

Ага, значить, Татем. Одна відповідь на запитання вже є. Залишилося всього-на-всього близько сотні інших запитань.

— Вас турбує Пітер Карлайл із Нью-Йорка. Сьогодні вранці капітан Татем залишив повідомлення на моєму домашньому телефоні. Наскільки я розумію, трапилося щось дуже серйозне.

— Я не впевнена, що він у себе, містере Карлайл, зараз перевірю. Хвилиночку.

Пітер отетеріло закліпав очима. Не впевнена, що він у себе? А наскільки ж серйозною має бути ситуація, щоб він був у себе, га?

Не встиг Пітер сказати «Чорт забирай, краще б він був на місці!», як його перемкнули в режим очікування. Спочатку йому здалося, що його просто від'єднали. Напевне, в Береговій охороні не полюбляли музичні паузи між гудками і тому віддавали перевагу могильній тиші.

Нарешті на протилежному кінці лінії озвався чоловічий голос. Звучав він досить офіційно, хоча, попри попередні здогадки Пітера, належав досить молодій людині.

— Капітан Татем слухає.

Пітер швидко розповів, хто він, і спитав, що трапилося з яхтою «Родина Данів».

— У тім-то й проблема, що ми самі достеменно не знаємо, — відповів Татем. — Нам відомо лише, що човен потрапив у сильний шторм, який минулої ночі пронісся над Атлантикою. Ми втратили з ними радіозв'язок приблизно о четвертій тридцять Східного поясного часу. Можливо, просто радіо вийшло з ладу.

— О Господи! — стиха вирвалося у Пітера.

— Гадаю, є всі підстави сподіватися на краще, містере Карлайл. Бо дві години тому ми отримали сигнал аварійного радіомаяка.

— А що це за маяк, якщо точніше? — спитав Пітер.

— Це радіомаяк аварійного визначення місцеположення, — пояснив йому Татем. — Він як система Лоджек, тільки для суден. Власне, саме завдяки цьому маякові ми вас і знайшли. Власниця човна, доктор Кетрін Дан, вказала пана Пітера Карлайла як контактну особу на випадок аварії. Ви є її адвокатом?

— Ні, я її чоловік. Стривайте, щось я не зовсім розумію… з моєю сім'єю все гаразд?

— Не можу сказати напевне, містере Карлайл. Але цей маяк приводиться в дію лише вручну. Хтось мав увімкну-

ти його. Ми пошлемо пошуково-рятувальну команду, як тільки-но зможемо.

В голосі Пітера з'явилися різкі нотки.

— Що означає — «тільки-но зможемо»?! Якого дідька ви й досі чекаєте?

— Шторм, містере Карлайл, — незворушно відповів Татем. — У тому районі, звідки надійшов сигнал, шторм іще не повністю ущух. Тому я не можу наразі послати туди рятувальну команду, аж поки не пересвідчуся, що її саму не доведеться рятувати.

— То коли ж шторм скінчиться? — спитав Пітер з нотками відчаю в голосі. — Які ваші розрахунки?

— Гадаю, це має статися незабаром.

— А що мені робити тим часом? Тобто чим я можу допомогти?

— Боюся, в даній ситуації — нічим. Вам лишається тільки чекати. Щойно ситуація зміниться і ми про щось дізнаємося, я вам неодмінно зателефоную.

Пітеру така відповідь видалась абсолютно недоречною. Наскільки він міг судити, казати людям, щоб вони зачекали, — це все одно що їм відмовляти, до того ж у досить нечемній формі. У нього виникло таке відчуття, наче з ним просто формально поговорили, щоб якомога швидше спекатися. А він просто шаленій, коли з ним обходилися таким чином.