Чтение онлайн

— Агов, родичі, не баріться, інакше за десять хвилин яхта піде на дно!

У мене виникло відчуття, наче я у відділенні невідкладної допомоги або ж роблю операцію в польових умовах і мені бракує необхідних інструментів. Я перерила геть усе в ящику «Боже, поможи!» — і аптечку невідкладної допомоги, і надувний пліт, і бозна-що ще, — аж поки не знайшла такі потрібні зараз трубку та маску. Кинувшись мерщій до каюти, я швидко подаю їх Джейку.

Він уже встиг змонтувати ручний насос і просовує шланг через люк. Каже, що електронасос у машинному відсіку залитий водою і тому не працюватиме.

Я зиркаю вниз, собі під голі ноги. Рівень води помітно піднявся. Якщо недавно в каюті її було чотири дюйми завглибшки, то тепер не менше шести. А яка вона холоднюча! Таке враження, ніби мої ступні вмерзли в кригу.

— Гадаєш, яхта в щось ударилася днищем? — питаю я.

— Якщо й забилася, то я цього не відчув, — відповідає Джейк, хутко натягуючи маску на голову.

Тут мене осяяло.

— Мабуть, це трапилося тоді, коли ти витягував з води Керрі. А ми настільки зосереджено за вами спостерігали, що не відчули удару.

— Навряд чи, — каже Джейк, стаючи на ляду. — Якби якась штука розпорола обшивку, ви не могли б цього не відчути. Отже, ні у що ми не забилися.

— А що, на твою думку, сталося?

— Незабаром дізнаюся, — відповідає Джейк. — До речі, про всяк випадок — ти пам'ятаєш аварійну радіочастоту?

— Так, пам'ятаю, — кажу я. — А який випадок ти маєш на увазі? Що мусить статися?

— Та так, нічого. Це я щоб перестрахуватися, — непереконливо пояснює Джейк. — Ніколи не знаєш наперед, що може трапитися. Ну що ж, поїхали! Де наше не пропадало!

З цими словами він стискає зубами дихальний мундштук і, наче спецназівець ВМС США, опускається в затоплений машинний відсік. Я натомість якусь мить стою наче в коматозному стані, а потім до мене доходить, що треба ж виконувати роботу. Підступивши до ручного насоса, я заходилася качати. Та чомусь мені здається, що я марно стараюся.

Єдине, що може врятувати нас, — це якщо Джейк негайно знайде пробоїну. І швидко її заглушить.

Інакше родина Данів потрапить до книги рекордів Ґіннеса під заголовком «Найкоротший сімейний відпочинок».

— А де дядько Джейк? — питає Керрі. З бригади цеберконосіїв вона першою зайшла до пасажирського відділення. З-за її спини визирали Марк та Ерні. Давно вже я не бачила у них такого настрою єднання й наміру разом щось робити.

— Він у трюмі, намагається нас урятувати. Дай Боже, щоб це йому вдалося, — відповідаю я і показую на люк. — А ми тим часом будемо відкачувати воду.

Я вишикувала дітей ланцюжком — від каюти до палуби. Пояснюю, що так буде найкраще. Я черпатиму воду, передаватиму відро Ерні, той передаватиме його Керрі, Керрі — Маркові, а Марк виливатиме воду за борт.

Простіше не буває. Як я інколи висловлююся в операційній, напучуючи практикантів, «це ситуація типу ІДЗ, тобто І Дурню Зрозуміло».

Але ж ні!

Ледве ми розпочали, як відразу ж почулися нарікання. І родинна гармонія враз зламалася.

— Ерні! Тримай рівно відро, коли передаєш його! Невже так тяжко зосередитися? Ти увесь час розливаєш воду, — невдоволено бурчить Керрі.

— На себе поглянь, Керрі! Не барись! Швидше включайся в процес! — підганяє її Марк.

— Хто б казав! Озвався обкурений! — парирує вона.

— Зате я не маю суїцидального комплексу!

— Марку, може, ти стулиш пельку, га? — підхоплює Ерні.

— Ти у мене допросишся, малий гівнюче!

Не встигла я й оком змигнути, як Ерні бере повне відро води і, оминаючи сестру, вихлюпує його прямо в лице Марку.

— Ой, знову вода розлилась, який жаль! — уїдливо констатує він.

Він почав був реготати з власного жарту, аж раптом — геп! Марк стрибає з верхньої сходинки вниз, налітає на Ерні й обхоплює його рукою за шию. Ерні намагається вивільнитися, і вони обидва починають несамовито борюкатися туди-сюди. Мій конвеєр «ІДЗ» для вичерпування води офіційно перетворюється на борецький ринг із вільним входом для глядачів.

— Зараз же припиніть! — волаю я, намагаючись розтягнути хлопців. Але сама стаю жертвою своїх миротворчих зусиль і падаю додолу. Мені з ними не впоратися: вони зчепилися всерйоз.

До речі, а де це Джейк? Хвилиночку, де Джейк? Чому його й досі немає — великий знак питання?

Хутко повернувшись до люка, я не бачу нічого, крім холодної води, яка все прибуває. Я втратила відчуття часу, але Джейк пробув у трюмі ось уже кілька хвилин. Чи надовго йому вистачить повітря в легенях? Бо в нього ж трубка, а не акваланг. Не знаю, що й гадати.

«Ні, не може людина такий тривалий час перебувати під водою, не дихаючи», — промайнуло у моїй голові.

Вихопивши з комірчини біля холодильника швабру, я заходилася гепати її держаком об підлогу камбуза. Цей шум

негайно привернув увагу Ерні та Марка. Вони кидають битись і обертаються поглянути, що то я роблю.

Як там Джейк? Чи привернула я його увагу?

— Щось він там аж надто довго, еге ж? — мовить Керрі непевним голосом з нотками страху. Дякувати Богові, в голові їй прояснилося.