Чтение онлайн

Нарешті вона скоцюрблюється у позі зародка й починає жалісно хлипати. її рюмсання передається мов інфекція. Я теж розпускаю нюні. Абсолютно розгубившись, я не знаю, що їй сказати. Чим же я можу зарадити Керрі?

— Нумо, хлопці й дівчата, допоможіть трохи! — чується ззаду засапаний голос Джейка. Ми обертаємось і бачимо, що він висить, учепившись за край борта; з нього ручаями стікає вода. Затягти, його на палубу виявилося набагато важче, аніж Керрі, але врешті-решт нам це вдається.

— Спасибі, Джейку, — кажу я. — Дякую тобі.

Кілька дуже химерних секунд ми тільки й могли, що мовчати та обмінюватися зніченими й безпорадними поглядами. Нарешті озивається Джейк:

— Морське правило номер два: ніяких спроб самогубства! Ця фраза нікому не підіймає настрою, але, спіймавши

Джейків погляд, я збагнула, що він і не думав нас розвеселити. Він дуже серйозний, як і те, що тільки-но трапилося.

Втім, тепер до справи. Бо Керрі цокотить зубами від холоду і тіпається з голови до ніг.

— Марку, збігай принеси рушників, — кажу я.

Він киває і зникає під палубою. Та буквально за кілька секунд він знову з'являється на верхній сходинці. На його обличчі — вираз паніки. Рушників при ньому немає.

— Ми в глибокій сраці, — повідомляє він. — Я серйозно.

Що трапилося цього разу? Саме з таким виразом обличчя я змучено зиркаю на Джейка, і він тієї ж миті відповідає мені таким самим змученим поглядом і таким самим виразом. Я уявлення не маю, що там з'ясував Марк, але з його інтонації та тремтливого голосу видно, що він не жартує. І що справи дійсно кепські.

— Ерні, залишайся з сестрою, — кажу я, вирушаючи слідом за промоклим Джейком, схожим на виснаженого боксера-професіонала, який після удару гонга виходить на ринг, щоб розпочати п'ятдесятий раунд. Ми вдвох ідемо до Марка, щоб він поінформував нас про ще одну халепу, яка звалилася на наші голови.

Але все відразу стає ясно і без слів. Ось вона, халепа, — прямісінько під нашими ногами.

Вода! Скрізь куди не глянь. Вона вкриває всю підлогу каюти і далі швидко прибуває. Глибина її вже сягає кількох дюймів.

— Звідки вона береться?

— Знизу, — відповідає Джейк. — Більше їй братися нізвідки. Я пішов, Кет.

Посунувши вбік Марка, він стомлено поплентався на камбуз до невеличкої квадратної ляди, що вела до машинного відсіку. Вода Атлантики настійливо пробивається крізь щілини довкола її завіс. Джейк береться за ручку і ось-ось має відсунути ляду. І Господь один знає, що він там за цією лядою побачить. Серце моє знову завмерло зі страху.

— А може, не треба, га? — питає Марк.

— Або я її відкрию, або ми потонемо, хлопче, — незворушно відказує Джейк. — Я обираю перший варіант. Треба хоч подивитися, в чому справа.

Марк схвильовано ковтає слину, і його кадик зникає під комірцем футболки.

— Чимось допомогти? — питає він швидко.

— Скажу через хвилину.

Проте вистачило й частки секунди. Рвучко піднявши ляду, Джейк бистрим оком оцінив ситуацію в трюмі й відразу ж почав віддавати термінові накази.

— Кетрін, мені потрібна водолазна маска та дихальна трубка з ящику «Боже, поможи!».

— З якого-якого? — спантеличено питаю я.

— Це червоний ящик під гіком. У ньому зберігається все, що може знадобитися під час аварії, — хутко пояснює він. — А в нас — аварія.

— Зрозуміло, — кажу я, щойно до мене доходить чорний гумор цієї назви: ящик «Боже, поможи!».

Джейк обертаєтеся до Марка і тицяє в нього пальцем.

— А ти, Марку, давай паняй і швидко знайди мені хоч щось схоже на цеберко.

Марк непевно киває головою, але не зрушує з місця. Я теж стою як умурована. Чого ми чекаємо?

— Ну!!! — горлає Джейк. — Чого стали? Вперед!

Це допомагає. Марк та я прожогом кинулися геть із трюма так, наче довкола палахкотіла пожежа.

— Що там сталося? — питається Ерні.

Не встигаю я відповісти, як Марк випереджає мене.

— Скоро наша яхта нафік потоне! — бовкнув він. Я б висловилася дещо інакше, але зараз не час грати словами.

— Ерні, допоможи братові знайти пару цеберок, — кажу я. — Ми не потонемо. — Господи, думаю я, не дай нам потонути.

— А як бути з Керрі? — питає Ерні.

Ми всі одночасно кидаємо на неї погляд. Вона й досі лежить на палубі, скоцюрбившись та затуливши обличчя руками.

І знову Марк мене випереджає.

— Не хвилюйтеся, може, нам усім невдовзі доведеться стрибати у воду.

Ерні витріщається на мене, і очі його від жаху стають великими, як літаючі тарілки Фрізбі. Мій малий, котрий завжди поводився наче юнак старший за віком, раптом знову стає десятирічним хлопчаком. Він ледь спромігся вичавити з себе кілька слів.

— Це… д-д-ійсно п-п-равда, мамо?

— Все буде гаразд, — кажу йому я. — Принаймні, сподіваюся. Просто бери й допомагай брату. Але ні — краще поглядай за Керрі.

Я вже була обернулася бігти до ящика з аварійним спорядженням, як краєм ока помічаю єдину приємну подію за увесь час сьогоднішньої драми.

Керрі.

Вона повільно спинається на ноги і витирає сльози.

— Давай я допоможу, — тихо каже вона.

Може, їй перехотілося помирати саме сьогодні? Тож отой потоп у трюмі — це на краще?

Я роблю крок їй на зустріч, щоб обійняти її, бо мені так кортить знову стати для неї матір'ю, відчути це, але тут лунає стривожений вигук Джейка. Його слова, вилетівши з трюма, зупиняють мене на півдорозі, тож обійми та сльози радості доводиться відкласти до ліпших часів.