Чтение онлайн

Дізнавшись, чому Хаблак розпитує її про валізу, Наконечна сиділа з потемнілими очима, дивилася на нього непорушно й мовчала. Потім сказала тихо і якось утомлено:

— Цього не може бути…

“Факт лишається фактом”, — одповів Хаблак, маючи на увазі те, що відбулося в аеропорту.

Надя кліпнула очима, наче приходячи до тями, й мовила нерішуче:

“Це вони… Я для них, як кістка в горлі”.

“Вони!” — повторила Надя впевненіше. Тоді ж вона розповіла майорові історію, котра й привела його сьогодні в затишний куточок одного із столичних ресторанів.

Хаблакові не довелося довго чекати. Борис Шафран з’явився біля столика непомітно, якби майор не сидів у кутку, міг би подумати, що офіціант випірнув із-за спини — без піджака, у свіжовипраній білій сорочці з традиційним чорним метеликом і робленою ввічливою усмішкою. Був він невисокий на зріст, кремезний, вилицюватий і осадкуватий.

“Сильний, — подумав Хаблак. — Такому б не ковзати поміж ресторанних столиків з тацею на витягнутій руці”.

Видно, офіціант прочитав у Хаблаковому погляді недоброзичливість, бо стер з обличчя завчену посмішку й запитав сухо:

— Що бажаєте?

— Якщо ви Борис Олександрович Шафран, то бажаю побалакати з вами.

— У зв’язку з чим? — насторожено запитав офіціант. — І, вибачайте, хто ви?

— З міліції, — не став критися Хаблак. — Мені порадила порозмовляти з вами Надя Наконечна.

Шафран мимовільно озирнувся, буцім хтось міг підслуховувати їх, і мовив притишено:

— Але ж я на службі…

— Лише кілька запитань, Борисе. Принесіть мені чорної кави, бутерброд або тістечко. І пляшку мінеральної води.

— Гаразд, — погодився, нахиливши голову. Хотів уже йти, але Хаблак зобачив, як хлопець полегшено зітхнув, — мав кілька хвилин, аби приготуватися до розмови, а в тому, що розмова буде не дуже приємною, не мав сумніву.

Майор затримав Шафрана:

— А метр ваш тут? Валерій Савич Лапський, якщо не помиляюсь?

І знову Шафран мимовільно озирнувся. Але одразу опанував себе й навіть махнув рукою, мовляв, яке це має значення: ресторанне життя розмірене й регламентоване, незалежно від присутності чи відсутності якогось Лапського. Проте все ж пояснив:

— Валерій Савич так рано не з’являється. Ближче до вечора, коли приходять справжні клієнти.

— Отже, я не справжній? — з жалем і навіть ображено зітхнув Хаблак.

— Виходить, так, — відповів Борис. — Хіба справжній клієнт замовляє каву й тістечка?

Хаблакові зробилося весело.

— І мінеральну воду замість коньяку?

— Отож, — ствердив Борис. — А що вам сказала Надя? — Зиркнув стривожено й навіть перелякано. — І де могли її побачити? Вона ж вилетіла в Одесу.

— От про це й порозмовляти треба, — ухильно відповів Хаблак. — Принесіть кави, Борисе, трохи погомонимо, поки нема Лапського. Відвідувачів у вас, здається, негусто.

— Нехай це вас не хвилює: скажу хлопцям, вони з моїми клієнтами впораються.

Борис ковзнув поміж щільно поставлених крісел, машинально поправив квіти у вазочці на сусідньому столику, Хаблак дивився, як увічливо зупинився він, пропускаючи якогось відвідувача.

Майор розправив бганку на білосніжній, ще не заплямованій скатертині й подумав, що ресторанне життя зовсім не просте — що тут чимало своїх підводних рифів і складностей, а цей кремезний Борис із чорним метеликом і приязною посмішкою на вилицюватому обличчі набачився всього.

Згадав Надю Наконечну, її розповідь у аеропорту. Схвильовану й не дуже доладну.

“Ну й ну, — покрутив головою Хаблак, — якщо те, що вона казала, правда…”

Лапський, не питаючись, зайшов до директорового кабінету й клацнув за собою замком.

— Погані справи, Федю, — мовив коротко. Сів у низький фотель і простягнув ноги, взуті в лаковані чорні туфлі. — Налий мені чарку коньяку, Федоре, — додав. — Налий і собі, бо справи точно погані, й мусимо негайно обговорити.

Федір Федорович з готовністю, буцім тільки й чекав на таку пропозицію, витягнув з шухляди дешевого й подряпаного письмового столу пляшку марочного коньяку “Карпати” й два кришталеві келишки. Налив Лапському повний, собі трохи не долив.

“І тут хитрує, — неприязно подумав Лапський. — Звик хитрувати всюди. Але по дрібному, як шахрай, без масштабу й перспективи. Нема в нього розмаху. Проте, — подумав далі, — мабуть, це й на краще. Розмах є в нього, Валерія Савича Лапського, є й голова на плечах, у Федора ж Федоровича тільки директорський кабінет з обшарпаним столом і марочним коньяком у ньому”.

— Не панікуєш? — Федір Федорович відсьорбнув коньяку й примружився од задоволення.

“Алкаш клятий… — ледь не вирвалося в Лапського. — Я б тебе на місці нашого начальства давно б викинув з ресторану без грошової компенсації”.

Однак вирішив, що саме ця якість їхнього директора і влаштовує його, Лапського, і третю з їхньої компанії: завідуючу виробництвом — Ганну Бориславівну Утку. А Федір Федорович нехай бавиться марочним коньяком: щодня має готівкою тридцять — сорок карбованців, іноді навіть півсотні. Подумати тільки — зелений папірець нізащо.

— Що трапилося, Валеро? — запитав директор не дуже стурбовано. — Невже сам не можеш зарадити?

— А трапилося те, Федю, — не без злостивості повідомив Лапський, — що сьогодні твоя тридцятка гавкнула.

— Не бреши.

“Цей бовдур ще й не вірить!” — подумав Лапський і мовив, понюхавши коньяк і ледь торкнувшись його губами:

— І не тільки сьогодні…

Нарешті до директора дійшло. Поставив недопитий келишок, запитав недовірливо:

— Ти маєш на увазі?..