Вибух
Шрифт:
— А я коли з роботи повернувся? Близько дванадцятої ночі, забула? І те, що в нас аварія трапилась, — уперше чуєш…
— Ти ж нічого не казав.
— А ти б запитала. Чого чоловік о дванадцятій ночі повертається? До того ж тверезий…
— Не вистачало, аби п’яний.
— Скоро зап’ю, — пообіцяв Іван цілком серйозно. — Я скоро все робитиму — як справжні чоловіки.
— Може, й коханку заведеш?
— Може, й заведу.
Обличчя у Варвари пішло червоними плямами.
— То вже одразу забирайся…
— Чого це?
— А того, що бовдур.
— Ти мене ще не знаєш…
— Бачу.
— Точно, не знаєш, — мовив якось хвалькувато й ледь не урочисто.
— Але скоро…
— Що — скоро?
— Нічого, — позадкував одразу.
— Мама повернеться, як їй у вічі дивитимешся?
Злостива усмішка майнула Івановим обличчям.
— Сумління не мучитиме мене, — одповів ухильно.
— Так можуть казати лише невдячні.
— Ну, на кого-кого, а на невдячного я не схожий, — процідив крізь зуби.
— Це з якого боку дивитися…
— З якого хочеш.
Варвара рішуче підвелася зі стільця.
— Ти сьогодні не в своїй тарілці, — визначила. — Добре, нехай буде по-твоєму. Піду по молоко сама.
Попростувала, не озираючись, до кухні, а Іван підчепив босою ногою капцю і люто жбурнув її в “стінку”. Не долетіла, шльопнулась об стілець, на якому щойно сиділа Варвара, і Іван нараз гіркотно й лячно подумав: усе, що він замислив, не здійсниться, певно, така вже в нього планида — типового невдахи.
Від цих думок мороз пішов поза шкірою. Усе пусте, а він розраховував…
Але Іван сам не признався собі, на що ж справді розраховував — ні, краще про це не думати й не згадувати… Зі стогоном простягнувся на дивані й стиснув долонями скроні.
До кімнати зазирнула Варвара.
— Відійшов? — запитала лагідно.
Отак завжди: золота жінка, він їй скандал, а вона — відійшов?..
На мить Іванові зробилося соромно, проте лише на коротку, невловиму мить — сердито засопів і кинув люто:
— Придурюєшся?
— Ні, я от про що. Вчора ти казав: машину треба змастити. То піди до гаража, я сьогодні Олечку раніше заберу, на Жуків острів поїдемо, покупаємось.
— На маминій машині? — запитав не без єхидства.
— А ти б сам на “Волгу” стягнувся?
— Мамина машина, нехай сама й шмарує.
Певно, Варвара справді уявила собі цю картину: сива жінка з високою зачіскою в елегантному англійському костюмі бере автомобільний шприц і лізе до ями, щоб промазати шкворні.
Не витримала й реготнула.
— Смішно? — швидко зіскочив з дивана Іван. — Знайшли собі й шофера, та й ще слюсаря!
— Але ж ти сам їздиш на “Волзі”…
— Не їжджу, а вожу. “Ваню, завтра відвезеш мене в Бориспіль!” — перекривив тещу.
— Не гніви бога, й ми з тобою…
— Так, і ми. Але ж… — Фальшиво посміхнувся, вклонився торшерові й навіть шаркнув ногою. — “Дозвольте, Маріє Федотівно, скористатися вашою машиною…” — “Вам сьогодні, мамо, машина не потрібна? Ми з Іваном хотіли б…” Отак: ми з тобою… У приймах ми з тобою. У шановної Марії Федотівни.
— І все ж ти не можеш заперечувати: мама нам допомагає.
— Ні, — помахав пальцем перед самісіньким Варвариним носом. — Ми — квити. Може, вона нам обіди готує, а не ти їй? А хто на базар їздить?
— Маминою машиною.
— А вона мені, як шоферові, платить? Знаєш, скільки треба?.. Сто ре на місяць.
— Хто Олечці візочка придбав? І вовняний імпортний костюмчик?
Іван затиснув долонями вуха.
— Знову… — мало не простогнав. — Знову ти своєї… Не потрібні нам її подачки, нехай краще Олечка наші костюми носить, на біса їй імпортні?
— Скажеш! Хіба не бачив, у що свого Олега Шевчуки одягають? Гонконгська сорочка…
— Нема кращих за бердичівські… Місцевого швейного об’єднання, дешево й сердито.
Либонь, Варвара збагнула, що зайшла досить далеко, й мовила примирливо:
— Давай краще не будемо: то полагодиш машину?
Іванові й самому хотілося поїхати кудись — на Жуків острів чи навіть далі, у Плютівський ліс, а потім на дамбу, там, правда, стоїть “цеглина”, проте всі їздять — праворуч Дніпро, ліворуч Козинка й луки, сотні гектарів луків і дубові гаї на них…
Ще й можна покидати блешню, дивись, якийсь недосвідчений щупак і вчепиться…
Але здаватися отак-от просто не хотів — не дозволяло честолюбство.
Видно, Варвара зрозуміла Івана, вона завжди розуміла чоловіка й уміла взяти гору — притулилася до прямої, напруженої Іванової спини, дихнула в потилицю. Прошепотіла:
— Я можу одразу забрати Олечку…
Відчула, як пом’якшала спина в чоловіка, проте ще трохи покостричився:
— А потім твоя мама гляне на спідометр — куди, спитає, їздили?
— Не бурчи.
Іванові вже й самому хотілося податися в гараж: полюбляв не так їздити, як вовтузитися з машиною. Сам регулював зазори клапанів, запалювання, міняв масло й фільтри, не кажучи вже про миття і полірування — біла “Волга” Марії Федотівни, здавалося, ніколи не була брудною, блищала навіть у дощ і заводилася з півоберта.
— Добре, — погодився Іван удавано неохоче, — але треба ще переставити колеса, готуйся на першу годину.
Варвара заклопоталася радісно.