Чтение онлайн

— Спекотно?

Пес подивився на нього розумними очима і, вловивши в Стецюковому запитанні доброзичливість, вдячно ворухнув хвостом.

— Отак от, друже, — вів далі Стецюк. — Зараз усім спекотно, але ти розлігся в затінку й відпочиваєш, а люди — в полі у таку спеку працюють. Виходить, ти звичайний ледар…

Пес, видно, не образився, бо ще раз ворухнув хвостом і удав, що хоче підвестися, однак лише сіпнувся й простягнувся ще зручніше.

— Точно, ледар, — повторив Стецюк і подумав, що цього рудого пройду слід було б прогнати з-під ганку, та не схотів зв’язуватися — подумаєш, якийсь рудий пес розлігся на травичці. Хай собі… Ще може загарчати чи вкусити, йому ж, Яремі Стецюку, сьогодні аж ніяк не хочеться псувати настрою. Бо день цей для нього таки святковий. Он і Христина, погомонівши із сусідкою, йде до магазину — почує його панібратську розмову з рудим пройдою і подумає, що її чоловік зовсім здитинів од щастя.

Але те, що сьогодні в них щасливий день, Христина знала так само твердо, як і Ярема.

Ще донедавна в їхній родині все було гаразд, роботу мав Ярема необтяжливу, але, як полюбляв висловлюватися, відповідальну і авторитетну — фактично, виконував обов’язки “ад’ютанта” голови колгоспу Григорія Андрійовича Доро-ха, а точніше, як назвали його злостиві сільські жінки, був “могоричним бригадиром”.

Справді, ще рік тому їхній голова не міг обійтися без Яреми Стецюка: хвора людина, щось з тиском та серцем, п’є чай та пепсі-колу, іноді в спеку дозволить собі склянку холодного пива, а вже про коньяк чи горілку й мови нема…

А де ти в місті чи в райцентрі дістанеш запчастини без могоричу? Як залагодиш справи на міжрайонній базі чи виб’єш міндобрива? І ось виходить, що домовляється Григорій Андрійович, а замочує Ярема. І гарно замочує, із знанням справи, щедро — наступного разу й на базі, і в міжколгоспбуді для них зелена вулиця.

А що в селі Ярему обзивають “могоричним бригадиром” — до лампочки. Зате скільки марочних коньяків перепробував!

Найбільше злостилося на Ярему сільське жіноцтво — чоловіки вже звикли: що ж, людині пофортунило, має організм спиртостійкий, а це — талант, все одно що голос у співака. Жінки сердилися, може, тому, що, їдучи до райцентру, Стецюк зав’язував модну краватку в крапочку, чи тому, що в чоловічій компанії нахвалявся про безліч знайомств із жіночою половиною роду людського…

Що, мовляв, наші, сільські баби? Вони — малокультурні, спідниці носять, як і двадцять років тому, й поводяться неінтелігентно: ти її лапнеш, а вона дулю скрутить чи, ще гірше, — ляпаса дасть.

Та поступово розмах Стецюкової діяльності звужувався, в районі навели порядок, найзавзятіших могоричників познімали, і нарешті Ярема, як не страждало його самолюбство, пішов працювати на ферму.

— Розжалували в рядові, — скаржився після чарки, але пити став значно менше, за свої не дуже розженешся, і цей поворот у його долі найпершою оцінила власна дружина.

— Хоч рядовий, зате ж тверезий, — утішалася.

Яремі таке порівняння не дуже подобалося, проте що міг удіяти? Але ж часу тепер мав більше і міг крутитися біля своїх улюблених вуликів. Десять бджолиних хаток стояли у Стецюковому садочку — акуратні, пофарбовані в зелений колір, дашки з оцинкованого заліза. Навіть журнал “Пчеловодство” почав передплачувати й хвалився, що бджолярство поставлено в нього на наукову основу.

Ярема не попхався перший до магазину, бачив, як чоловіки в ресторанах пропускають поперед себе жінок, отже, й він дав дорогу Христині, дружина скосила на нього здивоване око, та впевнено піднялася на високий ганок і попрямувала у відчинені двері.

Магазин у Щербанівці називався сільським універмагом, займав він нове й досить пристойне приміщення: торгували тут усім — від цукру й консервів до одеколону та готового одягу.

Подружжя Стецюків постояло у дверях магазину, роззираючись: чи, бува, не завезли чогось нового й дефіцитного, але ніщо не показувало на дефіцит, продавець Люба важила доярці Ганні цукерки й ліниво перемовлялася з нею, у вікно билася і дзижчала муха й чорний кіт не зводив з неї підозріливого ока.

Христина зітхнула ображено. Хотілося, щоб у магазині було якнайбільше народу, ото б вона висловилась, аби всі знали, що Яремина робота на фермі виявилась тимчасовою і що в колгоспі, як і в усій країні, вміють цінувати розумних людей: що б не сталося, зрештою, знову помітять і висунуть.

А тут слухачів тільки двоє: продавщиця і Ганна. Правда, слухачі неабиякі. Ганні скажи слово, вигадає ще десять і рознесе по селу, та й Любка не вміє втримать таємниць, до того ж хто не йде повз крамницю, завітає неодмінно — просто подивитися чи купити чогось: сільський інформаційний центр на чолі з язикатою Любкою.

І Христина, лише кивнувши поважно продавцю, рушила до закутка, де лежав і висів готовий одяг. Навмисне стала спиною до Любки й запитала не обертаючись:

— А де в тебе, Любо, шляпи?

Люба зсипала на Ганнину долоню дріб’язок, лише потому здивовано зиркнула на Стецючку: адже капелюхів у селі, особливо влітку, майже ніхто не купував.

— Для чого вам? — запитала.

Христина тільки й чекала такого запитання.

— Не розумієш! — вигукнула урочисто. — Яремі!

— Він же кашкета носить.

— Носив, — уточнила Христина, не приховуючи торжества. — Носив, а зараз він знову на руководящій роботі й негоже…

— На руководящій? — не повірила Ганна. — Це ж куди його? Могоричних, кажуть, усіх зліквідували…

Христина повільно повернулася до жінок, зміряла їх нищівним поглядом.

— То де в тебе шляпи? — перепитала.

— Зараз, тітонько, винесу з підсобки. — Люба гайнула до розчинених дверей з марлевою, від мух, фіранкою, а Ганна зупинилася з кульком цукерок і очікувально дивилася на Христину. Потім перевела погляд на Ярему, той зняв старого, пом’ятого та в плямах кашкета, обтер рукавом спітніле чоло. Посміхнувся ніяково, але водночас і переможно.

— Бригадири начебто в нас є… — нерішуче почала Ганна, — і завфермою… В парторги ти, Яремо, не годишся, бо безпартійний. Куди ж бо це?..

Стецюк зробив утаємничене обличчя, хотів уже й сказати, та помітив застережливий жест дружини й лише переступив з ноги на ногу. А Христина, дочекавшись, поки Люба винесла з підсобки кілька капелюхів, вибрала зеленого, з великими крисами, велюрового, насунула на чоло Яремі й відступила розглядаючи.

— Гарно, — підлестила Ганна, — зовсім руководящий чоловік.

— Скільки? — запитала Христина.

— Дев’ятнадцять сорок.

— Скільки-скільки?