Чтение онлайн

Певно, вони працювали майже синхронно, бо в коридорі сиділа лише одна жінка — фарбована білявка з довгим волоссям, що спадало їй на плечі. Вона небайдуже глянула на Хаблака, який ледь не зіткнувся в дверях з червонощокою жінкою, обличчя котрої аж пашіло обуренням. Відтрутивши майора, вона тицьнула пальцем у білявку й мовила, задихаючись від люті:

— Ідіть, поспішайте, вони ще сміють допитувати нас, замість захистити, я вже й так ледь живу, трохи не вмерла від переживань і страху.

Вона явно казала неправду. Про переживання, переляк, не кажучи вже про смерть, певно, не могло бути й мови, її здоров’я вистачило б на трьох, а то й більше звичайних пасажирів, проте Хаблак не став заперечувати, знаючи, що зачепити таку сварливу особу міг хіба що самогубець.

Слідом за червонощокою жінкою до коридора вискочив Дробаха.

— Ну, для чого так, шановна?.. — пробуркотів примирливо й, побачивши Хаблака, ледь помітно підморгнув йому.

Майор зрозумів слідчого без слів: з такими жінками розмову на рівних вести майже неможливо, вони одразу йдуть у наступ, а хоч трохи відчувши непевність позиції протилежної сторони, буквально знищують її.

Але Дробаха набачився і не таких агресивних тіток, либонь, він усе ж витягнув з неї потрібну інформацію, бо посміхався задоволено й нетерпляче переступав з ноги на ногу.

— Прошу вас, Людмило Романівно, — вклонився білявці. Та підвела на нього здивовані очі: звідки цей кругленький і зовні зовсім домашній і затишний чоловік знає її?

А Дробаха посміхався їй, як старій знайомій, і білявка пройшла у гостинно розчинені двері кабінету, обвіявши Хаблака й Дробаху густим і солодким запахом парфумів. Якби Хаблак розумівся на них, одразу б збагнув, що Людмила Романівна не рівня попередній відвідувачці, що такі парфуми можуть дозволити собі тільки люди заможні, і то не всі — котрі опікуються собою, дуже полюбляють власну персону, й для яких п’ятдесят карбованців за маленький флакончик паризьких парфумів не такі вже й великі гроші — вони заплатили б і більше заради самоутвердження.

Однак Дробаха, либонь, знав ціну пахощам Людмили Романівни, бо випередив її і шанобливо підсунув стілець, сам умостився навпроти па диванчику, сплів пальці на грудях і мовив вибачливо:

— Ми затримаємо вас, шановна, лише на кілька хвилин, бачите, розмовляли з усіма пасажирами, ви — остання, якби я знав, що ви нудьгуєте в коридорі, давно відпустив би…

Хаблак усміхнувся: Дробаха покривив душею, але зробив це тонко й невимушено — привернув жінку до себе й спрямував розмову в потрібне русло.

Справді, Людмила Романівна подарувала слідчому щиру усмішку н заспокоїла його:

— Не все одно, де чекати літака — тут чи в аеропортівському залі? До речі, чи скоро?..

Дробаха запевнив:

— Хвилин через тридцять, може, раніше. — Він знав, що одеський літак готовий до вильоту, і посадку оголосять одразу після того, як відбудеться розмова з останнім пасажиром.

— О боже, — заметушилася Людмила Романівна, — ви не затримаєте мене?

— Усього кілька запитань.

Жінка нетерпляче засовалася на стільці, і Дробаха почав, не гаючи часу:

— Ви заміжня, Людмило Романівно?

— Звичайно, — відповіла з гідністю, навіть трохи ображено: невже не зрозуміло — жінка з такими даними рідко коли лишається самотньою.

— Мешкаєте в Києві?

— У новому будинку на вулиці Леніна, — одповіла не без пихи.

Дробаха замислився лише на секунду — згадав: на вулиці Леніна останнім часом споруджено лише один житловий будинок.

— На розі Коцюбинського? — уточнив. — Чудовий район, у самому центрі. Квартири поліпшеного планування…

— Так, квартира в нас непогана.

— Двокімнатна?

— Три.

— Чудово, — схвалив Дробаха, — ваш чоловік?..

— Директор комбінату. Юрій Лукич Лоденок. Може, знаєте?

— Лоденок?.. — підвів до стелі очі Дробаха. — Здається, знаю… — він кинув погляд на Хаблака, наче радився з ним, і майор збагнув, що Дробаха вперше чує це прізвище, просто спритно підігрує пихатій білявці. — Кажуть, чудовий керівник.

— Так, чоловіка цінують.

— Головне, аби цінувала жінка.

— Не без того.

— Він проводжав вас до аеропорту?

Людмила Романівна подивилася на Дробаху, як на абсолютного невігласа.

— Чоловік опікується мною.

Дробаха подумав: либонь, набагато старший і бігає навшпиньки навколо своєї красуні.

— Скільки мали багажу? — запитав.

— Дві валізи.

— Ви самі складали речі?

Жінка зневажливо гмикнула.

— Юра не дозволяє мені займатися побутом, — одповіла з гідністю.

“Ну й ну, — подумав слідчий, — невже ця лялька навіть не спромоглася скласти свої речі?” Блиснув очима й уточнив:

— Летите до Одеси на відпочинок?

— Чоловік дістав путівку до санаторію.

— І ви дозволили чоловікові дібрати вам сукні?

— Я витягала із шафи, він складав.

— Невже він уміє це?

— Мій Юра все вміє. Але для чого вам мої валізи?

Дробаха проігнорував це запитання.

— Отже, — вів своє, — ваш чоловік сам складав до валізи речі? Без вашого втручання?

— Так.

— І сам здав їх в аеропорту?

— Він же чоловік!

— Ви завжди їздите на курорт одна? — втрутився Хаблак.

Людмила Романівна перевела на майора цікавий погляд. Губа в неї сіпнулася, видно, хотіла відповісти щось ущипливе, та стрималася.

Хаблак відчув, що припустився нетактовності, і пожартував: