Чтение онлайн

— Постараюся.

— Тлумач цій фрау точно, краще повільно, та все до слова, що я скажу.

— Зробимо.

— Так от, запитай таке: що палила вона зараз у пічці?

Мишко почав перекладати, а Бобрьонок дивився, як зреагує на його слова фрау Штрюбінг. Проте жінка нічим не виказала себе. Одповіла спокійно:

— Розпалила плиту, аби зготувати їжу. Бо нема ні газу, ні електрики. А дрова є, ще трохи вугілля.

— Зараз ми зайдемо до вас, — сказав майор, — і знайдемо в плиті залишки одягу, який спалювали. Точніше, коричневої куртки.

Майор побачив, як округлилися в жінки очі. Однак у неї вистачило духу, щоб махнути рукою і відповісти:

— Скажете таке… Для чого б це мала робити?

— Фрау Штрюбінг, — обірвав її майор суворо, — уявляєте, в яке становище можете себе поставити? Перетлумач їй точно, хлопче, якщо збреше, відповідатиме за законами воєнного часу. Кого прийняла сьогодні до свого будинку і чий одяг спалювала? Бо зараз ми все одно будемо вимушені обшукати її садибу, і якщо вона переховує когось…

Мишко тлумачив, його уважно слухала не лише жінка, а й ортсгрупенляйтер. Фрау Штрюбінг уже хотіла щось відповісти, та Венклевіц ступив до неї і сказав загрозливо:

— Я вимагаю від вас виказити людину, яку переховуєте. І як ви насмілились вчинити таке? Без відома влади!

Нараз обличчя фрау Штрюбінг почервоніло, очі налились слізьми, вона підвела руки, наче хотіла вдарити ортсгрупенляйтера чи видряпати йому очі, й закричала на нього гнівно:

— Без відома влади, кажете? А хто забрав у мене чоловіка? І хто тепер дасть мені його? А тут прибився мужчина, і він мені подобається… Ви розумієте, подобається, і я йому також… — Сльози потекли в неї по щоках, вона розмазала їх долонями. — Ну, був він солдатом, то що? Війна кінчається, і солдати все одно повернуться додому, чи не так, пане офіцер? — подалась до Бобрьонка. — Віддайте його мені, дуже прошу!

Раптом ортсгрупенляйтер ступив до жінки, Бобрьонок не встиг зрозуміти, чого він хоче від неї, як Венклевіц ударив її по щоці, різко й сильно.

— Шльондра! — вигукнув Венклевіц. — Ти зганьбила все наше село, я завжди пишався порядком у Нойкірхені, а тепер що ж виходить? Кажу панам офіцерам, що в селі нема сторонніх, а вона пригріла дезертира? Пляма на весь Нойкірхен, інакше це ніяк не назвеш…

— Ах ти ж, старий негідник! — Жінка схопила ортсгрупенляйтера за вилоги піджака, притягнула до себе. — В тебе порядок? Звичайно, порядок, усе спокійно, тихо й любо, а хто на Гісбрехта доніс? Хто його до концтабору відправив? Може, я? Чи ти? А хто Драйзіга виказав гестапо?

— Що ти, що ти!.. — замахав руками ортсгрупенляйтер. — Що ти мелеш! То були державні злочинці…

— Драйзіг — державний злочинець? Просто він казав, що думав.

— Якби кожен базікав, що думає, — люто блиснув очима Венклевіц, — ми всі давно б загинули.

— Ми всі чи ти?

Суперечка між ними могла тривати безкінечно, крім того, Бобрьонок ледь угадував зміст мовленого, й він вирішив покласти край сварці. Взяв Венклевіца за плечі й відтрутив рішуче вбік.

— Коли прийшов до вас чоловік у коричневій куртці? — запитав у фрау Штрюбінг.

— Години три тому чи навіть менше.

— Переклади їй точно, Мишко: цей чоловік — небезпечний державний злочинець. Тільки сьогодні вранці він ударом ножа вбив двох людей.

Бобрьонок уже помітив, що фрау Штрюбінг мала звичку від здивування чи ляку округлювати очі. Тепер же вони в неї стали зовсім як у сови.

— Злочинець? — не повірила. — І вбив двох?

— Ударом ножа в спину, — ствердив Бобрьонок. Він спеціально повторив це, бо мав точно визначену мету: розвінчати Валбіцина в очах жінки й примусити її допомогти їм.

— О-о! — вигукнула в розпачі. — А такий зовні добропорядний. Певно, він хотів і мене…

— Так, — вставив від себе Мишко, — мабуть, саме з цією метою він і проник до вашого дому.

Як не дивно, а цей здогад остаточно впевнив жінку у злочинних планах Валбіцина, і вона запитала нараз зовсім спокійно, немов і не заламувала щойно руки у відчаї:

— Що я маю зробити?

— Отак би давно… — пробуркотів під ніс Бобрьонок і поцікавився: — Де він переховується?

— У погребі.

— А вхід до погреба?

— Ляда в передпокої.

— Озброєний?

— Я бачила, як він поклав до піджака мого чоловіка пістолет.

— Переодягнувся і наказав спалити свій одяг?

— Так. Він почав вимагати в мене інший одяг, а що я могла вчинити проти озброєного чоловіка!

Це була зовсім нова версія стосунків фрау Штрюбінг з Валбіциним, видно, остаточно зорієнтувалася і зрозуміла, що тепер йому нічим не допоможеш. Отже, і продасть Валбіцина з легкою душею. Зрештою, це влаштовувало Бобрьонка, і він наказав:

— Ми вдвох зайдемо разом до передпокою. Ви відчините ляду й покличете його. Заспокоїте й таке інше. Зрозуміло?

Фрау Штрюбінг кивнула й тильним боком долоні обтерла ще вологі щоки.

— Свиня! — мовила твердо. — Яка свиня! А я нічого не запідозрила. Жінки взагалі такі довірливі й безпомічні…

Дивлячись на неї, ніяк не можна було повірити в це, та Бобрьонок не став нічого доводити фрау Штрюбінг. Легко підштовхнув жінку в напрямі садиби й пішов слідом, поправивши автомат на плечі.

Фрау Штрюбінг потягнула на себе ляду, й вона пішла легко, без скрипу — була акуратно змащена. Бобрьонок зайняв позицію ліворуч од жінки: Валбіцин, виходячи, обов’язково підставив би йому спину. За крок, попід самою стіною, втиснувся у вузький проміжок між диваном і шафою Мохнюк. Тримав пістолет, готовий будь-якої секунди звалити Валбіцина.

— Виходь, — сказала фрау Штрюбінг, — все спокійно.

— Чого він хотів? — запитав Валбіцин глухо.

— Дурниці, ортсгрупенляйтер сказав, щоб ми сховали від росіян продукти.