Чтение онлайн

— Хочете сказати, що він седуксен приймає? Дуже сумніваюсь.

Ця суперечка могла затягтися надовго, і Хаблак втрутився рішуче:

— Отже, розповідали подругам про квартиру Перовського? Тільки на пошті чи деінде?

— На пошті, звичайно… — Красовська задумалась. — Ще чоловікові. Більш нікому.

— А хто чув на пошті?

— У нас сторонніх не буває.

— Тільки ваші дівчата?

— Чому — дівчата? Ще й студенти.

— Які студенти, — щиро здивувався Хаблак.

— А котрі “Вечірку” розносять.

— Кадрів не вистачає, — пояснив Гапочка, — мусимо брати студентів на півставки. Розносять “Вечірній Київ”.

— І багато студентів?

— Шестеро.

— Ледачі, — категорично заявила Красовська, — Я скільки разів казала: четверо моїх клієнтів поїхали у відпустку, заяви лишили, а студенти все одно їм “Вечірку” носили. Професор скаржився: повну скриньку натовкли.

— Так… — напружився Хаблак. — І всі шестеро студентів чули вашу розмову про квартиру Перовського?

Красовська стенула плечима.

— Не пам’ятаю.

— Спробуйте пригадати, Марусю, — я вас дуже прошу пригадати, хто з них був тоді на пошті.

— Вони іноді тут крутяться.

— І все ж!..

Красовська наморщила чоло.

— Ну, був отой високий і рудий, Кирило, здається

— Кирило Тарапута, — пояснив Гапочка, — студент будівельного інституту.

— Ще Віктор і Тома.

— Віктор Саєнко й Тамара Теплицька, — знов утрутився Гапочка. — З політехнічного.

— І Микола Шило, з інституту культури.

— Всі?

— Так, рудий пізніше прийшов, а ті спочатку.

— А не намагався хтось із них розпитувати вас?

— Ні.

— Ви певні?

— Здається, ні. Тома тільки питала про меблі. Сама в гуртожитку мешкає і на спідницю не має, а меблями цікавиться.

“Меблі з хати так просто не винесеш”, — подумав Хаблак і запитав:

— Зараз хтось із студентів є тут?

— Вони увечері приходять.

— Але ж розмова про квартиру Перовського відбулася вранці. Я правильно зрозумів?

— Еге ж. Тільки того дня Петро Петрович нараду проводив. І всіх покликали.

Хаблак подумав, що до вечора є час зібрати відомості про студентів-поштарів і, попередивши Красовську й Петра Петровича про секретність їхньої розмови, поспішив до дільничного. Звідти подзвонив полковнику Каштанову — той пообіцяв “натиснути” на автоінспекцію, щоб не барилася з розшуком оранжевого “пікапа”. Вони поговорили трохи про хід розслідування. Буквально через кілька хвилин полковник одержав адреси всіх учасників “квартету”. Троє з них мешкали в гуртожитку, четвертий, Кирило Тарапута, на приватній квартирі поблизу станції метро “Лівобережна”. Туди можна було дістатися за кілька хвилин, і Хаблак сів на один з численних жовтих “Ікарусів”, які ходили набережною до “Лівобережної”.

6. Біля станції метро, як завжди, юрмилися люди. Гуркотіли голубі поїзди, по шосе, що вело до Броварів, рухався безкінечний і шумливий потік автомобілів — сиза хмара відпрацьованого пального висіла над ними.

За шосе починався новий житловий масив — дев’яти- й шістнадцятиповерхові білі будинки, широкі проспекти, сквери, клумби з трояндами й декоративними кущами. Але поміж висотними красенями й асфальтованою стрічкою шосе якимсь чудом зберігся шматочок старої слобідки: одноповерхові будиночки, старі халупи, оточені фруктовими садами й високими дерев’яними парканами. Серед них в’юнилися вузькі піщані завулки, більшість парканів вражала своєю чорнотою і залишавілістю.

Будинки виглядали з-за парканів також якісь самотні й сумні, давно не ремонтовані. Та й кому спаде на думку ремонтувати їх, коли все одно через рік — два все тут знесуть, і на місці цього патріархального запустіння зростуть багатоповерхові будинки. Мабуть, цей прогрес цілком закономірний, і жити в сучасній комфортабельній квартирі зручніше, ніж у допотопних халупах без гарячої води й каналізації. Хаблак, звичайно, розумів це, однак йому завжди було сумно дивитися на вишневі сади, старі яблуні й величезні груші, які люди так дбайливо плекали десятиріччями.

Навіть похмурий вигляд приречених халуп, які немов плакали й скаржилися на невдячність господарів, котрим вони давали тепло й затишок, пригнічував і наводив на думки про людську безжалісність та прагматизм.

Хаблак зупинився перед однією з давно не фарбованих хвірток, вона навіть не зачинялася і нудотно порипувала на іржавих завісах. З хвіртки на нього вищирилася намальована грізна собача морда, попереджаючи, що в садибі його зустріне злий пес. Та ні гавкотні, ні гарчання Хаблак так і не почув, навіть собачої будки ніде не було видно. Либонь, старий пес уже подох, а заводити нового не було сенсу. Та й хто із злодіїв зазіхатиме на цю злиденну халупу?

Подумавши таке, майор посміхнувся: певно, одна кришталева люстра Перовського коштувала половину цієї садиби.

Жінка в довгій вилинялій спідниці, яка порпалася на грядках, відірвалася від роботи й допитливо подивилася на Хаблака.

— Кирила можна? — запитав майор.

Жінка махнула рукою в бік Дніпра.

— Купається, — пояснила. — Але обіцяв скоро повернутися. А ви звідки?

Хаблак устиг підготуватися до такого запитання.

— З міськкому комсомолу, — сказав упевнено. — З комісії по перевірці матеріальних умов студентів. — Це звучало досить переконливо, обумовлювало будь-які запитання і в той же час не вимагало від Хаблака ніяких пояснень. А найголовніше: якщо Кирило Тарапута причетний до квартирних крадіжок, навряд чи такий візит насторожить його.

Жінка полишила грядки й пішла до ганку, де одразу ж узялася мити руки. Вона робила це старанно, і стержень умивальника раз по раз дзеленчав у такт її рухам. Мовчки обтерла руки й лише тоді обернулася до Хаблака.

— Проходьте, будь ласка.

Майор умостився на табуретці під високою грушею. Плоди звисали низько, він міг дотягнутися до них рукою і раптом йому до смерті захотілося зірвати червоно-жовту, налиту соком грушу. Подумав: коли востаннє отак-от сидів під плодовим деревом? Либонь, дуже давно. А груші купував або в магазині, або отут зовсім поруч на базарчику біля станції “Лівобережна”. Мабуть, ця акуратна тіточка продала там не один кошик своїх апетитних жовто-червоних груш, добре знає їм ціну, особливо таким-от свіжим, просто з дерева.