Чтение онлайн

— Це точно, що не піднімався на крутий берег?

— Можеш записати, начальнику.

Хаблак справді записав, Терещенко розписався, і лише потому майор мовив:

— І тут ти збрехав. Коли штовхнув Манжулу, спіткнувся і залишив на краю урвища слід. Під час обшуку на твоїй квартирі знайдено черевики з каблуками в рубчик. І слід саме цього підбора відбився на кручі. Ось акт експертизи, Терещенко. Хочеш ознайомитися?

— Мені твої акти до шмиги, плювати хотів на них. Не був я там і не штовхав… Не зізнаюся я, начальнику, ніколи.

— Зрештою, твоє зізнання нам не дуже й потрібне, — одповів Хаблак, вирішивши, що на сьогодні досить, що в Терещенка все ще попереду: ставки віч-на-віч з Бубликом, Президентом, Червичем, допити, виїзди на місце пригоди…

І суд попереду, суд за вмисне вбивство.

28. Коренчук сидів навпроти Дробахи, щось доводив йому, енергійно рубаючи долонею повітря, а слідчий, склавши руки на грудях, ворушив великими пальцями й посміхався чи то іронічно, чи то заспокійливо.

Хаблак став на порозі, й Дробаха, жестом зупинивши Коренчука, запросив:

— Сідайте, майоре, зараз сюди приведуть Скульського, і я викликав вас, аби мали задоволення побалакати з самим Президентом.

Майор улаштувався навпроти Коренчука, лейтенант, збуджений розмовою, хотів продовжити її, та двері розчинилися і до кабінету ступив Президент.

Сам Президент у супроводі міліцейського ескорту.

Взяли Скульського вчора ввечері вдома на Русанівській набережній, і він мав змогу одягнутися відповідно до умов його наступного способу життя.

Видно, був людиною практичною, бо обрав джинсовий костюм, темну водолазку й туристичні черевики на товстій підошві.

Президент зупинився посеред кімнати, уважно оглянув присутніх, зупинив погляд на Хаблакові й мовив:

— От бачите, майоре, зустрілися знову, а ви тоді не повірили мені…

— Не було достатніх підстав для знайомства, — ухильно відповів Хаблак.

— Були, — енергійно спростував Президент, — і ви даремно не вийшли до коридора.

— Ви справді сподівалися купити мене?

— Усе купується й продається, майоре.

— А ви нахабний, — не витримав Коренчук. — І в скільки ви оцінили майора міліції?

— На жаль, дорого, — зітхнув Президент. — Я дав би стільки, що йому й не снилося. І ніколи не снитиметься навіть у найрожевіших снах.

— Так, давати вам було з чого, — погодився Коренчук. — Нагребли… Скільки у вас узяли? Здається, тільки готівкою під сімдесят тисяч? Не рахуючи валюти та цінностей…

— Сідайте, Скульський, — наказав Дробаха, — сподіваюсь, ви хоч тепер зрозуміли, що не все у нас продається й купується.

— Ні, — покрутив головою Президент, — не зрозумів і ніколи не зрозумію. Що б не казали, знаю: всі беруть, треба лише не помилитися, скільки кому дати.

— Голову треба на плечах мати! — зло вигукнув Коренчук. — Тоді б зрозумів — не всі.

Скульський акуратно підсмикнув штани на колінах і сів, поклавши ногу на ногу.

— На якій підставі мене затримали? — запитав.

— Я б не радив вам приндитися, — зауважив Дробаха. — Ви звинувачуєтесь у спекуляції листовим алюмінієм, організації вибуху в аеропорту, співучасті у вбивстві громадянина Манжули Михайла Микитовича, я вже не кажу про хабарі службовим особам.

— А які є докази проти мене?

— Усе свого часу, Скульський. Ви ніде не називали власного прізвища, гадали, що ні Гудзій, ні Хрущ не зможуть виказати вас, але вони впізнали вас по фотографіях. Ви звинувачуєтесь, Скульський, у розкраданні соціалістичної власності в особливо великих розмірах.

— Зараз ви скажете, що тільки щиросердне каяття пом’якшить мою вину й суд врахує це… Стара пісня, громадянине слідчий, і не треба мене агітувати. Не буду я вам допомагати: доведете — визнаю, не доведете — ні. Самі розумієте, ми додержуємось зовсім протилежних поглядів, ми з вами вороги, громадянине слідчий, ви прагнете одного, я — зовсім іншого, мені ваші закони ось тут сидять, — плеснув себе по потилиці, — вони в’яжуть мене, висять кайданами на руках, я проти них і проти вас, і шкода, що програв.

— Ви не могли не програти, Скульський! — Дробаха випростався.

— Не кажіть… — блиснув очима Скульський. — Ви ж випадково вийшли на нас.

— Ні, Скульський, ви програли вже тоді, коли тільки починали свою аферу. Ви, як тарган, хотіли залізти в кожну найменшу щілину, відчули, що в справі з листовим алюмінієм пахне смаленим, перекинулися на поліетилен — бачите, ми знаємо навіть це, хоч ще й не затримали Шилінга, але обов’язково затримаємо, тепер ніхто з вашої зграї не втече.

— Не знаю я ніякого Шилінга, навіть не чув про такого, — заперечив Президент.

— Це ще не все, Скульський. Ви хотіли підірвати літак, вам не шкода було десятків людей, вам узагалі нікого й нічого не шкода, ви хижак, Скульський, і ми не можемо терпіти вашої присутності в нашому суспільстві!

Дробаха викликав конвоїра й зробив знак, щоб Президента вивели.

Скульський, опустивши голову, попрошкував до дверей, а Дробаха кинув йому в спину:

— Ми підірвали ваше кубло, Скульський, і не буде нікому пощади. Ніколи й нікому!

Дробаха підвів руку із стиснутим кулаком, наче присягався у мовленому, а Хаблак підійшов до розчиненого вікна. Подумав: молодець Іван Якович, гарно сказав — точно, вони підірвали злочинне кубло, тепер можна хоч трохи вільно зітхнути.

Майор сів на підвіконня боком, задивився на небо і раптом помітив далеко під сонцем срібний відблиск.

Літак, облитий сонячними променями, сковзав у синяві. Самотня цяточка рухалася в прозорому небі, здавалося, вона кинула виклик вічному спокоєві. Хаблак подумав: скільки їх — тисячі тисяч розрізають небо над материками та океанами.