Чтение онлайн

Хлопці швидко гребли, обурені Сашовою брехнею. Вони любили Саша й бажали йому тільки добра, але тепер він зробив страшенний злочин, став майже зрадником. Його чекала тяжка, але справедлива кара. Тепер уже все було зрозуміло.

Серйозні, суворі й схвильовані Максим і Андрій покликали Колку та Саша в «морську таверну». Глянувши на їхні похмурі обличчя, Сашо злякався. В серце запала підозра, воно стислося від тривоги, стало маленьким і беззахисним.

— Сідайте, чого стовбичите! — сердито наказав Максим.

Всі посідали.

— Що трапилось? — допитливо глянув на них Колка.

— Побачиш! — суворо відповів Максим.

Сашові нерви не витримали.

— Ну, говори вже! Чого тягнеш! — вибухнув він, вирішивши будь-що захищатися до кінця.

— Скажу… — зовсім тихо й сумно відповів Максим. — Тільки спершу скажеш ти.

— Що я тобі говоритиму? — огризнувся Сашо, а в голові його промайнуло: «Все пропало!»

— Не знаю… Твоє слово.

— Нічого мені говорити! — так само грубо заявив Сашо.

Колка схопився:

— Послухай, що це за комедія? Максиме, чого ти, мов прокурор? Кажи прямо!

Максим зблід від хвилювання, йому було шкода Саша, і в той же час біль, за змарновану справу пік йому серце, хотілося схопитись, дати негідникові ляпаса і покінчити з усім.

— Сашо — зрадник! — похмуро й рішуче сказав він. Сашо спробував заперечити, але Колка глянув на нього так люто, — ось-ось накинеться й розірве, — що хлопець винувато опустив очі.

— Це правда? — холодно запитав Колка.

Сашо мовчав.

— Я у тебе питаю: це правда? — злісно повторив Колка, задихаючись від гніву й болю. — Говори, бо голову провалю! — грізно попередив він, грюкнувши кулаком по бочці.

— Та ні… — глухо відповів Сашо, не наважуючись підняти очей.

— Як це «та ні?» — обурився Максим. — Як «та ні»? Ану говори: ти приховав від нас, що Мортій ремонтував вітряк?

Сашо мовчав.

— Приховав! — Колка несподівано підбіг до нього, і в напруженій тиші пролунав дзвінкий ляпас.

Сашо вхопився за щоку, яка спалахнула вогнем, і глухо огризнувся:

— Чого ти б'єшся?

— Я тебе вб'ю! — з ненавистю й огидою буркнув Колка. — Зрадник! Гад паршивий!

Максим знову втрутився:

— Повторюю: приховав? Збрехав нам?

— Приховав… — скрушно відповів Сашо і гірко додав: — Друзі називаються! Б'ються…

— Негідників і ворогів завжди б'ють! — сердито сказав Колка й з огидою додав: — А ти саме такий!

— Я не навмисне… — цілком відверто прошепотів Сашо. — Ви ж знаєте… я… я… — його очі наповнилися слізьми, і хлопець схилив голову.

Настала тяжка, нестерпна тиша.

— Ми знаємо, що ти не навмисне, — почав тихо, майже лагідно Андрій. — І причину знаємо. Але невже ти не подумав, що ставиш під загрозу всю справу? Невже не подумав, що з цього може вийти?.. Ні, ти про це не подумав, Сашо! А коли й подумав, то понад усе ти поставив себе, свої почуття…

— Тільки без пишних слів і зайвих пояснень! — похмуро й суворо перебив Колка, якому цей тон не тільки не подобався, а навіть дратував. — Нічого тут тягнути. Все зрозуміло. Я пропоную, щоб Сашо нас негайно залишив. Згода?

Максим підвівся:

— Я теж за те, щоб Сашо нас залишив. Завтра вранці на пароплав і додому… Але перед цим він повинен дати слово честі, що берегтиме в суворій таємниці все, що знає. Як ти, Сашо?

— Хлопці… — благально прошепотів він, — дозвольте мені залишитись… Покарайте мене вічною вахтою, побийте мене, тільки не виганяйте… Що ж скажуть наші, коли побачать мене самого?

Максим завагався.

— Гаразд… Проголосуймо… Хто за те, щоб Сашо залишився, підніміть руку…

Максим почекав Андрія й Колку і теж не підняв руки. Сашо дивився на них здивовано й не йняв віри.

— А тепер нехай поклянеться й забирається звідси геть! — нервово підганяв Колка. — Хоч, правда, його клятви не варті й копійки!

Знову втрутився Андрій:

— Стривай! Ще встигне… Сашо, ти ж знаєш, я тебе… як рідного брата… Ти сам розумієш, що завдав нам великого лиха. Не знаю, як тепер будемо викручуватись… Прошу тебе, як нашого старого товариша, скажи, що ти ще приховав?

Сашо конвульсивно зціпив зуби. Цього вже він ніяк не сподівався від Андрія! Він розгубився й мовчав. Правду кажучи, що вже тут приховувати? А може, коли визнає все; то його простять?.. Сашо ніяково посміхнувся, і в тиші гучно пролунав його голос, який дрижав від страждання й розпачу, зовсім чужий і далекий голос:

— Вчора Доменіка сказала, що батько послав її повідомити нас про екскурсії Мока…

— Невже? — Колка здивовано свиснув.

— А чому ти нам одразу про це не сказав? — суворо запитав Максим.

— Я зрозумів, у чому тут справа, подумав, що вони хочуть усіх нас повбивати в печерах, тому й вирішив сам піти… — знову збрехав Сашо і враз пошкодував, але сказаного слова не вернеш.

— Диви, який герой! — в'їдливо засміявся Колка. — Вирішив принести себе в жертву за інших. Ха-ха!

— Колка! — суворо глянув на нього Максим і знову повернувся до Саша. — Ну, і ти сам ходив?

— Сам… Ні, вірніше — з Доменікою…

Колка зареготав: