Чтение онлайн

— Зрозуміло! — погодився Максим, переконаний його доказами. — Та все одно треба перевірити. От тільки як?

— А хатина у нього, — обізвався Сашо хрипким від хвилювання голосом, — маленька, і згоріли в ній тільки дах та двері, значить, її можна було відремонтувати за три дні…

— Побачимо… — махнув рукою Максим.

Сашові здалося, що його приятель надто холодно й не зовсім довірливо до нього ставиться. Серце у хлопця стислось. А що коли знову ремонт зробив Мортій? Що, коли викриють його брехню? Ех, навіщо він так зробив!..

Хлопці дізналися про все ще того самого дня. Старик найняв робітників, купив старі двері й вікна з якоїсь розваленої хати і сам за все заплатив. Колка розпитав у майстра, скільки міг коштувати ремонт такої хати, як, наприклад, у діда Ставра, і довідався, що заплатив старик не дуже багато. І все-таки звідки в нього навіть такі гроші? Хіба можна за рибу вторгувати стільки грошей? А може, йому просто хтось їх дав? Само собою зрозуміло, що за рибу стільки не вторгуєш. Виручка йшла на щоденні потреби. Значить, хтось позичив. Підозра враз упала на Мортія. Це було цілком ймовірно, якщо припускати існування таємного зв'язку між ними. А якщо такого зв'язку немає, тоді звідкіль узяв старик гроші? Чи не з заощаджень бува? Він і справді жив дуже скромно. І все-таки… А може, це прибуток від контрабанди?

Колка знову почав увиватись біля майстра, питав, як би, мовляв, купити якусь там зруйновану хатку, і скільки той з нього візьме за ремонт. У розмові він натякнув, що його батько бідний, не такий, як дід Ставро.

— У нього, чортяки, золото є! — заздрісно сказав майстер, і в його неприємних очах скнари засвітилися злі іскорки. — Ти не дивись, що він придуркуватий! У нього є золото!

— Звідки він його взяв? — байдуже запитав Колка.

— Хіба я знаю! Кажуть, скарб викопав.

Звичайно, ця відповідь не задовольнила хлопців, але з неї вони зрозуміли, що в містечку по-своєму пояснюють ремонт: якісь люди навмисне розпустили чутку про скарб. А гроші старик одержав від контрабандистів! Але хто ці люди? Хто?

І, незважаючи на всі ці відкриття, все-таки найголовнішим залишався факт, що дід переселився. Ніколи було роздумувати. Необхідно весь час стежити за ним, щоб дізнатися про мету переходу старика в свою хату. Тепер хлопці почали жалкувати, що покинули Накову хату, та пізно. Повернутися назад не було вже ніякої можливості. Це б викликало сумнів у самого капітана, не кажучи вже про старика. А дід Ставро ні в якому разі не повинен помітити, що вони й тут за ним стежать. Все це надзвичайно ускладнювало справу, тим більше, що в містечку кожна більш-менш спостережлива людина зауважила б, що за дідом Ставро наглядають. Насамперед, це помітили б жінки з того кутка, які від нудьги весь час тим тільки й займалися, що скрізь сунули свого носа. Варто було людині пройти вуличкою, як у маленьких вузеньких віконцях миттю з'являлися цікаві жінки, що жадібними очима стежили за кожним кроком прохожої людини.

Незважаючи на ці труднощі, хлопці вирішили з раннього ранку до пізньої ночі стежити за старим. Вони сподівалися, що на хлопчаків мало хто зверне увагу. Вирішили водночас стежити й за вітряком. Усе могло трапитись…

Наступного ранку Сашо залишився на дачі, а Максим, Андрій і Колка, піднявши човна на плечі, подались до річки. Вони враз помітили багато слідів копит біля самого джерела. Тут, очевидно, проходили мули. Сліди спускалися вниз до джерела, підіймались на заході берегом долини і зникали на шосе. Були сліди й босих людських ніг. Хлопці подумали, що тут проходили вуглярі, напоїли худобу й пішли далі. Це було дуже ймовірно. Але, незважаючи на те, у хлопців виникло безліч найрізноманітніших й найневірогідніших припущень. Одне з них весь час не виходило з голови: можливо, лази розвантажили нові товари й відправили їх далі на сушу, а ще більш можливо, що кава до цього була в печерах, а тепер її вивезли.

Це останнє припущення так розпалювало хлопців, так їх бентежило, що вони одразу втратили охоту стежити за дідом. Виникло бажання негайно пробратись у печери і принаймні впевнитися, що кава справді там, під самим їхнім носом. Вони вирішили сьогодні вдень постежити за старим, а ввечері розробити план походу в печери. Максим руками просигналив Сашові останні вісті.

Андрій з товстою книгою в руці зійшов на рибальській пристані і подався до дідової хати, а Максим і Колка почали ловити рибу.

Почувши своє ім'я, Андрій оглянувся. З вулички вискочив бай Нако, сварячись кулаком… На цей раз капітанові було, мабуть, не до жартів.

— Хіба так можна, га? Що це таке?! Ославили мене! Ану, кажи, навіщо ви вигнали діда Ставра? Як ви з нього знущалися? Гарно, дуже гарно! Нічого робити, так заходилися дражнити хворого! Що ви за діти такі?

Спокійно вислухавши розгніваного капітана, Андрій серйозно сказав:

— Це хтось тобі набрехав. Такого не було.

— Голова не міг мені збрехати! Ти брешеш! Дід Ставро ходив в управу, мугикав щось, і люди зрозуміли, що ви його вижили з вітряка. Через те й перейшов він у свою хату. Сором, сором! Зовсім не чекав я від вас таких коників!

— Неправда, — так само спокійно заперечив Андрій. — Ми бачили, що він мало ловить, нам стало його жаль, і одного разу понесли йому риби, а він як розходився… Відтоді більше його й не зачіпали.

— Ну… так… От бачиш? Щось воно та є, — почав відступати бай Нако. — Воно то, може, й так, а люди тепер балакають, що хлопці капітана Нака збиткувалися над хворим. Чорт би їх забрав отих базік. Тепер хоч між люди не виходь!

— Люди можуть різного наговорити, — розважливо сказав Андрій. — Ось дехто говорить, що у діда Ставра золото є. Не знаю, чи вірити, чи ні.

— Дурниці! Хто ж цьому повірить? Балачки. Людина від рота відривала та складала, щоб хату полагодити. Значить, він знову при розумі.

— Може й так, — холодно відповів Андрій, утримуючись від коментарів, бо бай Нако міг догадатись.

— Ти куди це зібрався?

— Піду почитаю.

— Куди?

— На мис…

— Чого це аж на мис? — підозріливо глянув на нього капітан.

— Так просто. Набридли мені піски.

— А-а. Гаразд. Читай… Тільки перекажи й тим, що я тобі сказав. Дивіться мені, чуєте? Щоб люди потім не сміялися!.. Шибеники! — бай Нако знову розсердився, презирливо махнув рукою й подався в протилежному напрямку.

Ідучи до миса, Андрій напружено аналізував вчинок старика. Навіщо він скаржився? Дуже просто — для того, щоб виправдати своє переселення. А чого переселився? Того, що йому заважають. Усе було просте й ясне, як білий день. Старик не божевільний. Він тільки прикидається, щоб безпечніше діяти в банді. Певно, каву перевезли сьогодні вночі, і тепер старий, немов нічого й не було, сидить собі та латає невід, подалі від небезпечного місця. А навіщо він підпалив хату? Щоб весь час жити в вітряку, ближче до складів, допомагати. Але ж він міг перебратись туди, й не спалюючи хати. Міг просто симулювати божевілля й перебратись. Андрій відчував — і тут щось не так, але сподівався, що все виясниться. Тепер треба діяти розумно й обережно. І все-таки він розумів, що це тільки теорія, струнка й логічна, правда, але все одно теорія. Ну нічого. Час своє покаже…