Чтение онлайн

Іван Петрович уважно подивився на мене, й гіркий усміх торкнув його губи.

— А ви, признайтеся, погано про мене оце подумали, — з сумовитим докором сказав він, і я спаленів. — Слухайте далі, й ви переконаєтеся: я розповідаю щирісіньку правду. Випадки, як оцей, повторювались.

Мої приятелі, знайомі, родичі хворіли відразу ж слідом за мною. Я одужував швидко й без найменших наслідків, у них же захворювання, як правило, перебігало важче. Незабаром з’ясувалася дивовижна річ: на моїх близьких переходили не тільки інфекційні захворювання. Будь-яке порушення в роботі мого організму, навіть головний біль, у лічені хвилини спричинювало такий самий стан у того, хто бодай недовго побував коло мене. І коли я став задумуватися над цим, мені зробилося страшно. Сам дідько не придумав би такого: усвідомлювати, що самим своїм існуванням ти сієш смерть і нещастя серед найдорожчих для тебе людей. Я вжахнувся, став навіть подумувати про самогубство…

Вигляд у Івана Петровича був кепський. Очі його дико блукали, лівиця вп’ялася в спинку лави, а правицею він розтирав груди біля серця.

— Болить, — простогнав він, силкуючись усміхнутися. — Як перехвилююсь — болить…

Він присунувся до мене ближче і гарячково заговорив:

— Та не це найдивовижніше. Страшно ось що: люди довкола мене старіють швидше, ніж звичайно; я ж — у багато разів повільніше.

У двадцять три роки я одружився на двадцятилітній дівчині. Жили ми не те що дуже щасливо, але стерпно. Років за шість—сім настав період, коли люди, з якими нас знайомили, казали про мене дружині:

— У вас такий дорослий син!

Ще за кілька років наша пара перестала дивувати. Мені можна було дати двадцять п’ять, дружині — п’ятдесят.

Невдовзі ми розлучилися.

До речі, мої батько та мати померли не зовсім старими. Може, й тут моя провина.

Обличчя Івана Петровича спотворила гримаса болю, він зігнувся, тримаючись за серце, глухо застогнав.

І раптом я відчув, ніби мене зі страшною силою вдарили під серце, дух перехопило і під лівою лопаткою вибухнув гострий біль. Навколишній світ розплився і померк. Я ледь-ледь вловлював тихий, ніби шерех, голос Івана Петровича:

— Володимире Степановичу! Що сталося? Невже і ви теж?!

А тоді й голос зник, і останнє, що я відчув, був легенький поштовх у бік від падіння і дух прив’ялого листя, в яке я утнувся обличчям.

До пам’яті я приходив поволі. Спершу усвідомив, що живий, відчув, що дожу на чомусь м’якому. Відтак я зміг розплющити очі й побачив стіни лікарняної палати. Як я сюди потрапив, чому? Мляві, тупі думки неквапом пливли в мозку, ніби стиснутому тугою пов’язкою. Так нічого ш не згадавши, я заснув і коли прокинувся, то відчув себе краще й легко згадав усе, що скоїлося зі мною.

— Ну, як ми себе почуваємо? — зачув я професійно бадьорий голос і, повернувши голову, побачив біля ліжка лікаря — чоловіка сорока з гаком років з добрим, привітним обличчям.

— Не знаю, як ви, а я, здається, ще не дуже, — спробував я всміхнутися.

— Ха-ха-ха! — засміявся лікар, знімаючи з шиї фонендоскоп. — Дотепно і свіжо. Свіжо й оригінально. Пацієнт жартує, отже, йдеться до одужання.

Щодо свіжості та оригінальності він мені просто полестив, цей добряк-лікар.

— Я, напевно, в терапії?

— В терапії,— підтвердив лікар, і в його вустах слово “терапія” прозвучало врочисто й піднесено. — Але як ви здогадались?

— У вас халат з вилогами, а в хірургів частіше під шию, з зав’язками ззаду, — неуважно пояснив я. — То що ж зі мною скоїлось?

— Нічого особливого, — поквапився заспокоїти лікар і поклав мені на плече пухку руку, що пахла суничним милом. — Навіть не інфаркт. Правда, є невеличка ішемійка міокарда, атеросклеротичний кардіосклерозик маленький. А так усе гаразд.

— Але ж, коли все гаразд, до вас не потрапляють. У чім же річ?

Лікар вочевидь не знаходив, що відповісти, і, тяжко зітхаючи, погладжував рідкі пасма волосся.

— Ну, як би його краще пояснити? Можна припустити, що у вас була надзвичайно гостра коронароспазма, тобто спазма судин, що живлять серце, щось на зразок стенокардії.

— Але я ніколи не скаржився на серце!

Лікар здивовано стенув плечима.

— Ваш родич, який викликав “швидку”, проінформував, що у вас серцевий напад. Звідки він міг це знати, якщо напад стався вперше?

— Родич? — вразився я.

— Авжеж, він ще зустрів нашу бригаду під парковою брамою — всередину ми заїхати не могли. Страх як переживав, навіть скриньку санітарові допоміг нести. До речі, у нас, медиків, є “закон парних випадків” — тобто навіть рідкісні недуги трапляються зразу в двох хворих. Ось і того дня у нашого санітара стався серцевий напад, цілком аналогічний вашому. А він же теж ніколи раніше на серце не слабував. Ваш родич після цього повівся трохи дивно: змінився на лиці, сполотнів і ледь не бігом щез.

— Він такий сухорлявий, років тридцяти, все кахикає? — запитав я, майже певний свого здогаду.

— Атож, — підтвердив лікар. — Худорлявий і кахикає як за хронічного фарингіту…

Збігло п’ять місяців. Заструменіло перше весняне проміння. Яскраво світило сонце, і горобці цвірінькали так голосно, аж заглушали трамвайний гуркіт. Я зібрався на прогулянку, коли задзеленчав телефон.

— Алло, — почув я знайомий голос, і співрозмовник мій схвильовано кахикнув. — День добрий, Володимире Степановичу. Це я, Іван Петрович. Ви чуєте?

Я розгублено мовчав, не знаючи, що відповісти.

— Ви чуєте? Алло!

— Атож, чую. Добрий день.

— Ви мене впізнали? Ми з вами півроку тому в парку познайомились. Ви пам’ятаєте?

— Ще б пак, — підтвердив я.

— То ви пам’ятаєте, що я вам розповідав? — тривожно запитав він.

— Пам’ятаю, Іване Петровичу, пам’ятаю.

— От і добре, — пожвавішав Іван Петрович. — Я до вас звертаюся, бо ви єдиний, хто, як мені здалося, повірив мені. Я зв’язався з вами не по телефону. Говорю по рації, тут с гака штука, що дозволяє виходити просто на квартирний телефон. Я зараз перебуваю в пустелі Кара-куми на біологічній станції на одного чоловіка. Ви не уявляєте, скільки мені коштувало зусиль, щоб мене сюди відрядили. Тепер маю трохи апаратури, можу поекспериментувати. Слід з’ясувати, в який спосіб мій організм впливає на організми піддослідних тварин. Первісна гіпотеза така: оскільки вплив мого організму на інші біологічні системи універсальний, то закономірності, закладені в його основі, мають бути універсальними. І недуга, і старощі — це, по суті, процеси наростання в організмі ентропії, збільшення невпорядкованості, дисбалансу на різних рівнях. Мій організм, напевно, внаслідок мутації набув властивості немовби паразитувати на інших організмах і зменшувати кількість власної ентропії, якимось дивом збільшуючи її в довколишніх. Я докопаюся до причини явища, хоч би мені довелося експериментувати цілодобово. Для мене дуже важливо, що я зараз ні на кого не впливаю, і знаєте, я почав старіти. І то дуже інтенсивно: з’явилася сивина, швидко ростуть залисини, поглиблюються давні зморшки і з’являються нові.