Чтение онлайн

Пізніше і дівчата вдиралися сюди. Крику, бувало, ахів та охів. А ще пізніше Мар'яночка і Оля у коротеньких спідничках і білих черевичках гасали, мов навіжені по клюмбах, по квітах, гойдались на гойдалці.

Але все то було «до революції». Прийшла революція, і все то змінила. Пам'ятаєте, як «вона» прийшла? Спочатку, здавалось, так собі — свято, геть тиранів, свобода, демонстрації, але згодом, але далі. Це, як буря на морі, спочатку поезія, картина, але згодом занудить, закрутить і кине людину під ноги у бруд і кал. І як то села чаділи в чаду самогону, гуляли без кінця і меж і скирди панські з огнем в небо посилали, і влади, мов рукавиці, мінялись, і все не вірилось, і не вірилось, що «ці» лишаться, що «хтось» кращий і справжній прийде; та прийшов остаточний двадцять перший рік і поставив точку. Далі нема куди. А як прийшли до Лоханських забирати буржуйські кімнати, як засіли, заметушились, закрутились. Сад спустошили, рожі викорчували, насадили картоплі. А пізніше з фіранок пошили сукні і понесли на базар. Груші з власного саду добряча і мудра Марія Олександрівна мусіла красти, щоб віднести на базар і якось вижити.

О, як дивно, як дивно! Та ж земля, ті ж люди — і враз усе зникло! І поділили тоді час дивною границею: «до революції» і «після революції».

— А пам'ятаєш, Миколо, як то ми до революції?..

— До революції ми могли собі на таке дозволити!.. А! Це тобі не до революції!.. І так «до» і «після» лягло на цьому домові, на цих людях, на цих городах. Візьміть і порівняйте: фотографії «до» і фотографії «по». Погляньте, погляньте! Фрак, краватка, рубінова шпилька і лице, ніби він сам міністер внутрішніх справ, а «на ній» пишна сукня до самої землі і широчезний капелюх з якимись перами, а перстнів, а діямантів… А гляньте он «по революції» на ту «фотокартку» у тій вицвілій кашкетці, зім'ятій блюзі, ніяких краваток і лице, ніби йому весь світ байдужий.

Марія Олександрівна часто в думці сама до себе гуторила: «І так ми мучились усі ті прокляті роки, гнили поволі з дня на день на пні, стільки тих днів і ночей і ні єдиного без журби. Діти, правда, йшли своєю дорогою, але вкрали у них їх молодість, не побавились і не зажили. Голод, черги, жура, сірість, будень — базар, старі кальоші, кварта олії, померзлі руки.

А що з тими Морозами зробили. Квітом цвіли, огнем ярим горіли, не жили, а музику грали, така вам сила велика. І от зірвали, стоптали, заплювали… І не стали самі багатші, і не стали щасливішими!

Такі ось думки тривожать добрячу Марію Олександрівну, хоча останнього року якось воно, ніби стало надійніше. То правда, що села пішли в землю, що до дверей стукає голод, але в повітрі помічається, ніби якась весна. Знов вертаються помаленьку «до людини». Уже ось тих «пролетарів» забирає вітер і кудись відносить, приходять знов «господарі». Це ще, правда, ніщо, проліски, натяки. Це ще несміле дитяче здіймання на ноги. Ще буде біда. Ще кара не минула. Вона ще щойно наступає, але хто теє останнє переживе — буде жити!

Іван Мороз попрацював у своєму радгоспі рік. Не був вдоволений. Для кого і нащо працює? Навіщо бореться? Чому має діло з тими партіями? Чому те господарство носить ім'я людини, що винайшла спосіб стріляння в потилицю? Чого він зустрічається з тими людьми ҐПУ? Насмішка! Кпини! Але він має діло все таки із землею. Він сіє хліб. Він робить діло. Він має надію.

Ось на першого травня в його радгоспі велике свято. Відкривають урочисто першу власну електрівню, пускають перше власне світло, загудуть перші власні мотори. Приїдуть люди з усіх усюдів, понесуть прапори, заспівають, заграють.

Для Івана ні дня, ні ночі. Праця, праця і праця. За останню зиму сильно подався, але стверд ще дужче. Справді, виглядав, мов з металу. І став страшний. Навіть жорстокий. Прийшов до переконання, що це діло вимагає дуже твердої руки, що «залізну мітлу пролетаріяту», можна сокрушити лише залізною рукою ділової людини.

І Мар'яна вічно з ним — вирівнялась, аж чудо — міцна, ставна, повногруда. Вони скрізь разом і живуть у радгоспі, у тій круглій кімнаті з виходом на балькон.

Їх Вірочка дома з дідом і бабою, та з Наталією Петрівною, та з Афіногеном Васильовичем, — він зовсім стратив зір, бідака, осунувся, заріс, у білій селянській сорочці, що ще з царських часів десь там у скрині завалялася. І все вчить малу, як то Кий, Щек і Хорив закладали Київ і як то Володимир Святий увесь народ у віру християнську обертав.

— А чому він їх обертав? — питала щиро Вірочка.

— А тому, що вони були погани, — казав добрячий учитель.

— А що то таке погани?

— Погани, то такі люди, що не вірять у правдивого Бога. — Вірочка ще б щось спитала, але їй не вистачає слів. І фантазії. У неї живі оченята, злегка задертий носик, дві ямочки на щічках, одна права трішки глибша, ліва трішки мільша…

А Мар'яна останніми тижнями задумала щось також… Багато листів писала, пізніми ночами довго просиджувала, кудись ходила, їздила, іноді радгоспною тачанкою, іноді Івановим конем. Часто у Каневі бувала… Прибіжить, наробить метушні, галасу, залишить цілі пакунки харчів і знов зникає.

А в суботу, за два дні перед першим травнем, Марія Олександрівна мусить пекти і варити немов на Великдень.

— Навіщо тобі, дочко, того стільки? — питає Мар'яни.

— Мамо! Робіть, що кажу. Треба!

Але скоро її таємниця відкрилась. Нагло, ні сіло ні впало, з'явився Петро з Києва із своєю Катериною Львівною. Разюча несподіванка, бо кого-кого, але Петра таки не чекали. Ніхто їх не пізнав звичайно, стільки років не бачились, та й змінились вони, мов би з іншої плянети прибули.

І увійшли вони чомусь заднім входом, в обох по вузликові під пахвою, Вірочка, що їх перша побачила, так і викрикнула:

— Зебраки! Мамо, зебраки прийсли! — Марія Олександрівна поспішила їм назустріч з шматком хліба, побачила їх і отетеріла.

— Чи не Петро, часом, Григорович?

А той відповів по-російськи:

— Він і є! — А тоді почали чоломкатись.

Вийшов і млявий, розхрістаний Микола Степанович, підняв злегка голос:

— А! Какой сюрпріз! Вєчность! Ціла вічність!

І Наталія Петрівна навинулася, ахнула, руки заломила і кинулась назад:

— Фоню! А знаєш хто приїхав?

— А хто? — почувся слабий голос.

На другий день перед восьмою ще більший «сюрпріз». Хтось шарпнув за дзвінок, призначений для пацієнтів, доктор пішов відчиняти, трохи сердитий, не бачить, мовляв, що не час, шляпає своїми шляпцями до дверей, відчиняє їх і бачить: перед ним довгий чолов'яга у ватянці зачовганій, у штанях ватяних, у валянках, у шапці-вушанці із мішком за плечима.