Темнота
Шрифт:
— Да! Приказом! — викрикує Позняков і пристукує кулаком по столі. — Де нема свідомости — приказ!
— Хто має приказувать, — говорить Іван, його ці питання засадничо не так і цікавлять, він лише сів викурить цигарку. Позняков зовсім збентежений, але швидко знаходиться.
— Ми! Партія!
— Правильно, — каже Іван. — Я цього й чекав. Хто ми? Партія. Хто партія? Ми. А коли партія, замість діла, робить далі революцію.
— Молчать! — виривається в Познякова. — Ви забуваєтесь! — крикнув той на ціле горло і став червоним.
На Івана це не зробило враження, сидів далі зовсім спокійно і стрясав на килим попіл цигарки. І коли звуки викрику дещо вщухли, він спокійно промовив:
— Да! Бачу, приказувать умієте. У вас і голос підходящий. Вам би полком командувать, товаришу Позняков. Ви, видно, розминулись з покликанням, зрештою наша країна завжди на приказах трималася, а тому ви і тут на місці. А щодо Федоренка, то це ваш чоловік і дали мені його ваші люди, а мене за язика тягнете. Товаришу Позняков! Заявляю: ця тактика не робить на мене враження, я вже подав рапорт, що ви вмішуєтесь не в свої справи і перешкоджаєте будувати господарство.
— Рапорт? — вирвалось у Познякова.
— Так, рапорт, — каже Іван.
— На мене? — викрикнув Позняков.
— Так, на вас! І раджу вам не кричать! — враз підніс голос Іван. — Бачив не таких звірів і не лякався, надіюсь, що й на цей раз обійдеться без переляку. До побачення! — сказав він, кинув цигарку в куток на підлогу і вийшов.
Після того Іван спокійно сів на коня і спокійно від'їхав. Весь остаток дня провів дома, в Каневі, з Мар'яною, з Вірочкою, з своїми. Сидів на малому городчику, що був колись квітником, а тепер грядками буряків, цибулі та картоплі, бавився з Вірочкою, говорив з Миколою Степановичем про медицину, про вплив соняшних плям на нерви. Увечорі вся родина, під кущем бузу, пила чай, весело гомоніли. Об одинадцятій пішли спати, а о четвертій ранку Іван встав, швидко поголився, умився, одягнувся, сів на коня і від'їхав.
Ще не сходило сонце, містечко спало, свіжий туман здіймався від ріки. Іван прямує через Михайлівну, через Гуту Кошенську, через Софіївку. Все лісовими стежками на тракт до Мошен. Ліс пахне свіжим і гомонить птаством. Навмисне вибирає цю путь, оминає села, що на очах вростають у бур'ян і гнітять сумління. А коли вривається на радгоспне подвір'я, все там ожива і б'є ритмом життя. Де дівся настрій пустки, крик плякатний, дух могильний. Іван швидко дає накази, снідає, приймає відвідувачів.
Цього ранку Іван першого прийняв Корнієнка.
— Ну, як там, Василю, наші справи? — запитав Іван.
— Та, ніби нічого… Федоренко знов їздив уночі до Канева, — каже Корнієнко.
— А звідки знаєш, що до Канева? — питає Іван.
— Знаю. Наші хлопці його там бачили, та й сам хвалився, по табак, мовляв, їздив і махорку хлопцям давав, ось і мені дав. Вам, каже, шеф не дає, так майте від мене. Шеф, каже, дістав на вас махорку, але продав кооперативі…
— Ну, а що ще? — питає Іван.
— Більше нічого, товаришу директор.
— А що він тепер робить?
— Зараз спить в курені. Зійшовся з Пріською і там з нею живе…
— А що це за Пріська така? — питає Іван.
— Пріська, дячиха, Єфросінія Акакієвна, що з Байбузи…
— Доярка? — питає Іван.
— Та сама, — каже Корнієнко.
— Добре. Ти ту Пріську якось направ до мене та не сам направ, а скажи комусь… А тепер можеш іти.
Потім приймав інших, а між ними бриґадира Матвія, бухгальтера Калача. Коли Матвій відходив, Іван між іншим сказав:
— Скажіть там Федоренкові, щоб він зараз прийшов до мене. Він там спить в курені між соняшниками. Хай прийде зараз, негайно… — Матвій вийшов, Іван переглядав з бухгальтером книги.
Незабаром увійшов Федоренко, був дуже заспаний, розбитий. Бухгальтер вийшов.
— Сідай, — каже Іван байдуже і дивиться в книги. Федоренко сідає, чухається, сопе, виймає махорку, закурює.
— Не зволите часом? — звертається до Івана і подає корінці.
— Закурю, — каже Іван, далі дивиться в книги, робить помітки.
Потім усе те відкладає, згортає з грубого, сірого паперу махорчану цигарку і між тим говорить:
— От, що Федоренко… Я тебе прийняв… Дав тобі відповідну роботу… Але вчора бачив Познякова, і він невдоволений. Навіщо, каже, дали злодієві таку роботу. Для нього, каже, вистачило б свинюшника…
Федоренко враз зривається.
— Він назвав мене злодієм?
Іван не відповідає на питання, веде своє.
— А я, кажу, як же так: герой революції, орден… А він мені: такими героями тепер підтираються.
— Він це сказав? — викручує Федоренко.
Іван і на це не дає відповіді.
— І що ж мені залишається? Свинюшник не свинюшник, це для тебе ніяк не підходить, але до корів мушу тебе дати. Будеш чистити коровник. Коня свого віддай Матвієві…
— Він назвав мене злодієм? — викрикує далі Федоренко.
— Йому це краще видно, він начальство, а ми зобов'язані начальству вірити, — каже Іван поважно і строго. — Можеш іти. Ага! Стій! Де-де ти береш махорку? Може скажеш — пошлю, щоб дали нашим робітникам…
— Ах, дайте мені спокій, — каже Федоренко.
— Тут нема місця для спокою, — говорить Іван. — Кажи, звідки маєш махорку, інакше буде погано…
— Та в Мошнах… В кооперативі дістав дві пачки… — каже Федоренко.
— Добре, — кидає Іван. — А ти зразу ж до роботи. У нас гулять не полагається… Я туди загляну… Йди!
Федоренко вийшов, Іван приймає далі людей, але згодом з шумом вривається знов Федоренко і жадає розмови з Іваном.
— Опісля… Зараз немає часу, — каже Іван. Федоренко не відходить. — Може ти не хочеш у нас взагалі бути? — питає Іван. — Тоді я скажу…