Таємний посол. Том 2

В останній день грудня 1678 року Арсен Звенигора з Романом Воїновим та Ненком перебралися по льоду на лівий берег Дніпра і понад Сулою попростували на північ. Поспішали, бо хотіли щедрий вечір зустріти в Дубовій Балці серед своїх.

Пронизливий холодний вітер люто шмагав їх по обличчях колючим снігом, сліпив очі, танцював і кушпелив навколо, мов зграя відьом і чортів, застилаючи виднокруг густою білястою пеленою.

Стомлені голодні коні важко брьохалися в імлистій сніговій круговерті, з натугою здиралися на круті горби. А в долинах, у глибоких байраках пурхали по груди в пухкі замети, як у свіже пінисте молоко.

Вершники теж стомилися і їхали мовчки. Арсен прокладав шлях, пильно вдивляючись у неясні обриси горбів і ледь помітних у безпросвітному мороці гаїв, щоб не збитися з дороги. Власне, ніякої дороги не було — пробиралися навпростець, манівцями, але ці манівці були козакові добре знайомі, бо не один раз він тут проїздив. Його товариші цілком покладалися на свого проводжатого — тому понасували башлики на самі очі, понахиляли голови майже до кінських грив і, здавалося, дрімали.

А хуртовина не вщухала. Небо не просто сіяло снігом. Воно, як велетенський вітряк, тряслося в нестримному гніві й з високості трусило, кидало, жбурляло з–під свого невидимого жорна цілі потоки крижаного борошна, яке зразу ж підхоплював скажений вітрюган і котив понад принишклою землею.

Арсен щільніше прикрив поли кожуха і, знявши рукавицю, теплою долонею зігнав з брів і вій шорсткий намерзлий сніг. А думкою линув у Дубову Балку, в низеньку теплу хатину. Уявляв, як у це передноворічне надвечір’я мати зі Стехою і Златкою готують святкову вечерю, а чоловіки — дідусь Онопрій, Младен, Якуб, Спихальський та Яцько, — упоравшись по господарству, сидять на лавах, за столом та біля лежанки, в якій весело гоготить вогонь, і ждуть щедрівників та щедрівниць.

Щедрий вечір! Багатий вечір! Цього разу ти будеш особливо радісний у господі старої Звенигорихи. Тільки б щасливо добратися до хутора.

Потім в уяві спливає прекрасне личко Златки. На її пухких губенятах блукає сумна усмішка, а в темно–синіх очах причаїлося невисловлене запитання — Арсене, любий, коли ж я діждуся тебе? Коли нарешті ти повісиш на кілочок у глухому кутку хатини свою шаблю–розлучницю, коли — надовго а чи й назавжди — розсідлаєш свого бойового коня і забудеш про нескінченні шляхи–дороги, про криваві січі, про сповнені тривог і небезпек дні й ночі?.. Вона манила до себе звабливим поглядом, стрункою постаттю, білизною зубів і вітряною розмаяністю важкого чорного волосся. Вона кликала своїм ніжним грудним голосом, в якому вчувалася дивна музика чужих мов і бентежність південних ночей… Златко! Люба моя! Я поспішаю, щоб уже ніколи більше не розлучатися з тобою, щоб навіки назвати своєю і назавжди поєднати наші долі! Я лечу до тебе, чужоземко моя дорога, щоб відтепер і до кінця нашого життєвого шляху бути разом, щоб ти не відчувала себе серед цих широких степів відламаною галузкою. Златко! Я зроблю усе, що в силах моїх, щоб ти була щасливою, щоб моя земля стала для тебе рідною і дорогою…

Його думки снувалися б і далі, та їх раптом урвали якісь тривожні звуки, що долинули з глибокої балки. Арсен почекав, поки під’їдуть товариші.

— Ви чуєте? Здається, десь ірже кінь!

— Що ж тут — село чи хутір попереду? — спитав Роман.

— В тім–то й річ, що ні села, ні хутора… О, чуєте?!

З балки долинуло ледь чутне в завиванні буревію тривожно–болісне іржання.

— Мабуть, подорожні, — висловив здогад Роман. — І несе ж у таку лиху годину!.. Хто б це міг бути? Сподіваюся — не татари?

— Зараз дізнаємося, — відповів Арсен.

Вони спустилися в долину. Тут було трохи затишніше. Сніговій ревів десь угорі, котився понад білою безконечною рівниною, а сюди, в міжгір’я, вривалися тільки поодинокі вихори і слали між невидимими горбами пухку снігову ковдру.

До виразного іржання тепер долучився людський стогін. Він линув десь знизу, мовби з–під снігу або з глибокої ями.

Вершники спішилися.

На краю обривистого, занесеного снігом рівчака зупинилися. Там, унизу, в напівзаметеній ямі, лежав вороний кінь. Здригаючись від холоду, він натужно підіймав мокру голову і жалібно іржав, ніби благав про порятунок. Під ним невдаха–господар. Своєю вагою кінь придушив йому ногу, і чоловік, пересилюючи біль, тихо постогнував.

Арсен стрибнув у рівчак.

Кінь потягнувся до нього м’якими мокрими губами, тихенько заіржав і зробив спробу підвестися. Але не зміг: обидві передні ноги були переламані. Його хазяїн ворухнувся теж і розплющив очі.

— Кріпись, чоловіче! — промовив Звенигора. — Зараз ми допоможемо тобі!

Вони втрьох підняли коня, висвободили зі стремена ногу потерпілого. Допомогли йому підвестися і вилізти з рівчака.

Це був високий, міцний на вигляд чолов’яга років сорока. Сукняна бекеша, підбита лисячим хутром, туго обтягувала його ставну постать. Шабля при боці і два пістолі за поясом, дорога смушева шапка з малиновим верхом і добротні чоботи з посрібленими острогами свідчили про приналежність незнайомця до військового стану і про те, що це — не сірома–нетяга, а досить заможний козак.

Він струсив з себе сніг, кілька разів зігнув і розігнув праву ногу. Потім усією вагою тіла наступив на неї. Нога була ціла, не пошкоджена, але, видно, боліла чи затерпла, бо незнайомець довгенько, кривлячись, притупцював нею. Нарешті випростався перед своїми рятівниками і, усміхнувшись з–під невеликого, але густого темнорусого вуса гарною білозубою усмішкою, зняв шапку, статечно вклонився.

— Добрий день, добрі люди! Спасибі сердечне, що порятували! А то вже гадав — пропаду! — І він міцно потиснув усім руки. — Кого ж Бог послав мені на поміч?

— Запорожці… Звенигора, Роман Воїнов та Ненко, — стримано відповів Арсен. — А ви хто?

— Семен Гурко, з Борзни, абшитований [1] козак Ніжинського полку.

— Чому ж абшитований? Ваш вік ще не дозволяє залишати військову службу.

— Вік не дозволяє, та обставини змусили… Дружину поховав, дочку заміж віддав. Побув деякий час з молодятами, та бачу — зайвий я у їхній новій сім’ї. Тому й вирішив — адже тепер я вільний птах! — гайнути на Запорожжя. Звичайно, не боки облежувати та саламаху їсти, а теж нести військову службу… Та ось маєш: замалим не наклав головою у цій бісовій круговерті… Ще раз дякую вам за порятунок!

— Долі своїй дякуйте… От тільки як же ви тепер? Без коня в таку негоду далеко не залетиш!

Гурко мовчки розвів руками, ніби сказав: а що я маю робити?

— Поїдьмо з нами, — запропонував Арсен. — Доберемося до теплої оселі, а там уже подумаємо, як вам бути далі…

— Гм, легко сказати — поїдьмо з нами… Піший кінному не товариш! — заперечив Гурко.

— Це правда. Однак ми ж не залишимо вас тут на загибель! Якось уже доберемося до Дубової Балки. А там і коня для вас роздобудемо… Ну, не гаймося! Вечоріє, а нам ще добрячих верст п’ятнадцять їхати!