Чтение онлайн

Через кілька днів він звелів зібратися своїм наближеним і всім мешканцям селища біля загороди. Незабаром там стовпилося багато глядачів — і чоловіків, і жінок. Можна було починати спектакль.

Я відчинив ворота, і Факамба ступив у загороду, ніби тореадор на арену. Народ, його народ був у захваті. Але радість його тривала недовго. Не встигли зачинитися ворота, як сталося те, чого він ніяк не сподівався.

Почала Товстуля. Вона схопилася з місця і кинулась на вождя. Відскочивши вбік, він уник удару і вже хотів подати якусь команду, та, на жаль, у нього, як у казкового Каліфа-лелеки, вилетіли раптом з голови всі рятівні магічні слова. Вождь поглядом благав у мене допомоги. Та я стояв далеко, і загорода була зачинена. Часу на роздуми він не мав: на нього вже мчав Упертий. У відчаї Факамба щось крикнув, але це не допомогло. А чекати, поки буйвол наколе його на роги, він не хотів. Як йому пощастило в одну секунду перекинути через огорожу своє стокілограмове тіло, важко збагнути. Вождь вирвав у одного з підданців списа, перестрибнув у загороду і хотів встромити смертоносну зброю просто в живіт Упертому. Я в останню мить схопив його за руку.

— Що ти робиш, зобо? Хіба тварини винні, що ти забув чарівні слова? — І тут мені спала на думку чудова ідея. Я сказав: — Тепер ти сам бачиш, як важко змусити слухатися диких звірів. Проте… — Підійшовши до нього зовсім близько, я прошепотів: — Накажи, хай спробує втихомирити їх Макумба, великий знахар, який хоче вкрасти в тебе любов твоїх підданців.

— А якщо йому пощастить? Адже він чарівник! — заперечив вождь ще трохи сердито.

— Покладися на мене, Факамбо, — заспокоїв я його.

Думка, що його супротивник зазнає поразки, змусила вождя забути власну невдачу. Він задоволено засміявся і сказав:

— Гаразд, але говорити з ним будеш ти.

Знахаря викликали з хатини. Він гордовито підійшов до загороди і зупинився, широко розставивши ноги.

— Макумбо, — звернувся я до нього, — ти найбільший знахар від Конго до Кванзи. У тілі цих тварин сидить злий дух. Зоба, нічого не міг із ним вдіяти. Піди й покажи Факамбі і всьому народові, що тільки ти можеш вигнати диявола.

Макумба зміряв мене поглядом з ніг до голови. Потім глянув на вождя, ніби чекаючи, що той скаже. Але Факамба мовчав. Ніхто не промовив жодного слова. Макумба почухав потилицю і нарешті сказав:

— Зобо, я хочу спочатку подивитися на цих тварин.

Знахар відчував, що це якась каверза. Але, підійшовши ближче до загороди, він побачив, що Упертий і Товстуля спокійно лежать собі поряд. І йому здалося, що він легко угамує їх.

— До вас звертається Макумба! — крикнув чаклун голосно, щоб почули всі присутні. — Ваш великий знахар Макумба! Він підійде зараз до тварин і покаже народові, що має силу виганяти диявола.

Макумба поважно наблизився до воріт, які я відчинив йому, і з гордовитим виглядом увійшов у загороду. Упертий і Товстуля хоч і пирхнули, побачивши його, але не рушили з місця. Знахар уже був певен, що виграв, і переможно поглядав навколо. З натовпу почулися схвальні вигуки. Вождь не дуже приязно зиркнув на мене.

— Що ти тепер скажеш? — просичав він.

— Почекай, — тільки й встиг вимовити я, бо тут саме все й почалося. В ту мить, коли Макумба повернувся до тварин спиною, сталося те саме, що й з вождем. Цього разу Товстуля діяла ще швидше. Почувся тупіт — і найбільший знахар від Конго до Кванзи опинився на землі. Таких дияволів він не сподівався. Упертий мав намір довершити те, що почала Товстуля, але я, вважаючи, що Макумбу досить провчили, підскочив до тварин і гукнув:

— Ляж, Упертий! Ні з місця, Товстуле!

Обоє відразу ж скорилися. Тоді я підкликав їх до себе і примусив виконати різні вправи. Вони слухались мене, хоч час від часу люто позирали на Макумбу, який обережно підсувався до виходу. Знахар був наляканий до смерті. З посірілим обличчям він вибрався з загороди і, похитуючись, почвалав геть. Народ корчився з реготу, а найдужче сміявся вождь Факамба. Його честь було врятовано.

Хто думає, що рабство й торгівля невільниками — явище минулих часів і що нині про це можна тільки прочитати в пригодницьких романах, той глибоко помиляється. Всього кілька років тому газети писали, що в одному з районів Західної Африки продавали людей у неволю. Незважаючи на різні заходи, спрямовані проти цього, на чорному континенті й досі не припиняється работоргівля. Різниця тільки в тому, що зараз це робиться потай і називається вербуванням робочої сили.

Колись торгівля невільниками була дуже поширена, і більшість работорговців страшенно багатіла на ній. Покласти їй край було не так просто. Минало багато часу, поки якийсь новий закон перемагав опір. Адже ці закони підривали інтереси работорговців, а також суперечили релігійним і громадським звичаям, які глибоко вкоренилися в суспільстві білих народів. Утруднювало справу також те, що в Африці були недосліджені місцевості, де важко простежити, як виконується закон.

Одна з причин, за яку чіпляються торговці невільниками і яка нібито виправдовує їхню брудну справу, — це величезна нестача робочої сили. Работорговці століттями по-розбійницькому вивозили людей, внаслідок чого цілі райони Африки обезлюдніли. Тропічне сонце швидко виснажує людину, і це дуже знижує працездатність. Тому відповідно треба наймати більше робітників, щоб якось урятувати становище. Якщо в себе на місці робочої сили не вистачає, її шукають деінде. Як і колись, намагаються купити людей, зробити їх своєю власністю, бо при такій умові невільники обходяться дешевше, ніж машини.

Мандруючи в районі Шарі, на схід від озера Чад, я дістався до місцевості, куди дуже рідко навідуються європейці. Там на річці Кайта живе маловідоме негритянське плем'я кайта, або, як його ще називають, заракаба.

В минулому на це мирне плем'я мисливців часто нападали работорговці і завдавали йому багато горя. Вони пробиралися в селища і викрадали не тільки чоловіків, а й молодих дівчат. Кайта — стрункі негри з гарною поставою. Работорговцям, мабуть, особливо подобались їхні дівчата, і їм загрожувала найбільша небезпека.

Обличчя ж сучасної дівчини-кайта викликає в сторонньої людини жах. Навіть око розбійника-работорговця не знайшло б тепер у ньому нічого привабливого. Його спотворюють величезні губи, вивернуті, як качиний дзьоб, часом такі завбільшки, як блюдце. Жоден работорговець не поквапиться на таку «красуню». Проте чоловіки-кайта задоволені цією жахливою «модою», бо завдяки їй дружини й дочки їхні не мають більше попиту на невільничих ринках. Вони навіть пишаються своїми губатими жінками і вважають їх вродливими.