Таємнича Африка
Шрифт:
Щоб можна було викликати потрібну людину, кожній дитині при народженні дають, крім звичайного імені, ще й ім'я для барабана, яке здебільшого успадковується від предків. Якщо треба передати якесь повідомлення, то спочатку, щоб привернути увагу, вибивають три глухих звуки. Далі тричі повторюють ім'я того, кого викликають, потім уже на високих тонах передають саме повідомлення, а наприкінці — ім'я того, хто передавав.
У негрів чудова тема для розмови на барабані — поява білого. Вони повідомляють не тільки про його зовнішність, а й про вдачу. Негри — допитливий народ, і їм теж, як і всім людям, хочеться знати новини. Навіть про подію, що потребує довгої розповіді, вони сповіщають барабаном.
Якщо в джунглях, степу чи савані з'явиться якийсь чужинець, для місцевого населення це неабияка новина. Одне плем'я сповіщає про нього іншому. Я не раз переконувався в цьому на собі. В яке б віддалене селище в джунглях я не потрапив, до моєї появи вже були підготовлені. Якщо негр заблукає в лісі, йому треба тільки не розгублюватись. Коли в селищі помітять його відсутність, на допомогу відразу приходить барабан, і той, хто заблукав, або сам іде на звук барабана, або його знаходять інші негри.
Білим важко збагнути таємницю мови барабана, бо обрядові закони забороняють неграм розголошувати її чужинцям. Я багато років робив усе, щоб навчитися розуміти барабан, однак те, що я дізнався від мешканців саван та великих тропічних лісів, мовами яких я добре володів, нічого мені не дало, бо негри не могли пояснити мені основного. Колись я чув про білого, котрий розумів сигнали барабана племені дуала. Його, нібито, навчив цього негр-камерунець. Я не міг сам перевірити, чи це правда. Проте я знав одного німця, власника плантацій какао у Центральній Африці, який прожив серед негрів років тридцять і останнім часом виконував у своєму селищі обов'язки барабанщика. Він передавав у сусіднє селище майже всі сигнали і вмів пояснити їх мовою місцевого населення. Мабуть, це єдина біла людина, якій пощастило досягти цього.
Макумба виганяє диявола
Квіоко відрізняються від інших племен банту своєю поставою — вони стрункі і мускулясті. Живуть вони селищами в міцних глиняних хатинах. У них вже сотні років розвинуте ремесло, зокрема ковальство і різьбярство. Часто серед ремісників зустрічаються справжні майстри своєї справи. Квіоко обробляють також землю, і досить успішно, зате скотарство в них дуже відстале.
Я прожив у провінції Лунда довгий час і привіз звідти до Берліна кілька цінних мистецьких виробів племені квіоко. Крім рідкісних танцювальних масок і статуеток, я придбав на березі річки Касаї чудове крісло вождя Муани. Цей старовинний трон, зроблений з суцільного куска дерева, — одна з найкращих пам'яток квіоко тих часів, коли вони ще кочували.
А треба сказати, що інструмент, яким виконувалися різьбярські роботи, був дуже примітивний: саморобний ніж, нагострений на камені.
У Берліні я показав трон вождя, танцювальні маски, статуетки і фігурки-фетиші на виставці, і вони викликали великий інтерес.
Я завжди найбільше любив ловити малят тварин. Взагалі тварини звикали до мене напрочуд швидко — не тільки шимпанзе, а й інші, часом дуже дикі звірі. Це видно було навіть на собаках. Коли я наближався до негритянського селища, мене перш за все зустрічав їхній гавкіт. Собаки вискакували з подвір'їв і накидалися на мене, однак під моїм поглядом навіть найлютіші з них втихомирювалися. А варто було мені ще й поговорити з ними їхньою «собачою мовою» і поплювати їм на носи, як між нами виникала дружба. І собаки вже не відходили від мене.
Негри знали, що я добре ставлюся до тварин, і всіляко допомагали мені на ловах. Якось ми спіймали, на превелику мою радість, малого носорога і ще менше буйволеня. Я мав тоді досить вільного часу і віддавав його Товстулі й Упертому — так я прозвав своїх вихованців.
На мій подив, обидві тварини часто гралися разом і легко піддавалися прирученню та дресировці, певно, тому, що були ще малі.
Короткий і круглий носорог — це була самиця — виправдував своє ім'я. Упертий — тобто буйволеня — теж: його опущені вниз налиті кров'ю очі позирали недовірливо й вороже.
Невдовзі вони обоє, кожне по-своєму, стали грозою для всієї околиці. Товстуля потай витолочувала поля, засаджені маїсом, і вдосталь ласувала ним. Упертий ганявся за мешканцями села, примушуючи їх рятуватися від нього на деревах.
Ці діти тропічних лісів були мені особливо дорогі: їм я завдячував блискучою перемогою над знахарем квіоко, одним із відомих лісових чаклунів, що мав красиве ім'я Макумба. Я був йому як сіль в оці, і він завжди кидав на мене лихим поглядом. Після того, як я вилікував кількох негрів, котрим не допомогло мистецтво знахаря, мені не дуже хотілося жити поряд з цим чорним чаклуном, який ще більше розлютився на мене. Однак хоч-не-хоч, а я мусив затриматися там, бо сподівався зловити ще кількох тварин.
Я поставив собі за мету видресирувати Упертого й Товстулю. Поблизу свого намету я звелів зробити простору загороду, в якій тварини могли вільно бігати. Стороння людина не наважилася б увійти всередину, але зі мною вони гралися, як діти.
Упертий любив цілими годинами гасати по загороді. Мені пощастило так вимуштрувати його, що на перше ж моє слово він зупинявся і, задерши хвоста, стояв, наче вкопаний. Важче було змусити його по команді падати на землю і «завмирати». Але й це він опанував. Товстуля вчилася марширувати і робити під патефонну музику різні «па». Вона призвичаїлась також возити мене верхи на собі. Я був надзвичайно задоволений своїми вихованцями.
Все це відбувалось, так би мовити, за закритими дверима. Однак, бачачи, що моя праця дає добрі наслідки, я не втримався і запросив до себе вождя квіоко Факамбу. Почувши слова команди незнайомою мовою, у відповідь на які тварини виконували певні вправи, він твердо повірив, що найбільший у світі чаклун не Макумба, а я. Вождь попросив мене навчити і його тих магічних слів, йому хотілося показати своєму народові, що він теж великий чарівник, більший, ніж Макумба, якого він дуже не любив. Він запам'ятав кілька німецьких слів і тепер жодної миті не сумнівався, що справиться з тваринами не гірше за мене.