Чтение онлайн

Що сказала мадам і невже це можливо? Побачила усміхнене обличчя Блюто — воно наче застигло, розтягнуте в посмішці, — і Генрієтта раптом кинулася до неї, щоб пошматувати це обличчя, нігтями зірвати з нього посмішку.

Вона не тямила себе, і це надало їй сили — відштовхнула наглядача, який хотів перехопити її, але мадам встигла затулити обличчя і шию руками, і дівчина марно намагалася відірвати ці руки від шиї; закричала дико й пронизливо — від ненависті, гніву і безсилля. Хотіла вкусити хоча б за лікоть, та наглядач вже заломив їй руки за спину — била його головою в груди, кричала, намагалася і його вкусити, та він вдарив її так, що ледь не знепритомніла від болю і замовкла.

Наглядач жбурнув Генрієтту на ліжко. Мадам огледіла подряпини на руках, сказала спокійно:

— За це сіктимемо і тебе. Тільки не сьогодні. Завтра я також хочу побавитись…

До кімнати вдерлися двоє молодиків. Мовчки відірвали Мелані від ліжка, за яке дівчина марно чіплялася, зірвали сукню, притисли до підлоги.

— Всипте їй! — захлинулась мадам. — Не шкодуйте, щоб знала, як ображати старших!.. — Бахнула корком від шампанського, випила повний бокал. Вино трохи остудило її, бо додала з жалем: — Тільки не попсуйте шкіру! У неї шкіра тонка й ніжна, і я надто багато заплатила за неї!..

Наглядач замахнувся різкою. Жюстина закричала розпачливо. Генрієтта плакала, заховавши обличчя в подушку. Мелані після першого удару навіть не застогнала. Наче не відчувала болю — так пекли сором і гнів — прокляла б себе, якщо б хоч звук вирвався крізь зціплені зуби.

Видно, вино вдарило мадам в голову, бо закричала нараз верескливо, і ця верескливість дивно не відповідала загрозливим словам:

— Я сіктиму вас кожного дня і посаджу на хліб і воду! Я виб'ю з вас дух упертості! Виб'ю!.. На власних задах пересвідчитесь, як перечити мені!.. Ви ще не знаєте мене!.. Я… — мадам раптом задихнулась, кілька секунд помовчала і продовжувала вже зовсім спокійно, хоча із зловтішними нотками. Генрієтту найбільше вразило не те, що вона казала, хоча мовилося про страшне, а саме цей несподіваний і раптовий перехід від гніву й істерики до розсудливості: мадам Блюто була страшніша за те, що Генрієтта уявляла собі, і усвідомлення цього на якийсь час зовсім позбавило дівчину волі, жах увійшов у неї, зсудомив тіло. Вперше втратила надію — знала, мадам каже правду. — Ви чули про Центральну Африку, мої милі? — мадам, здавалось, насолоджувалась сказаним. — Я продам вас у найбрудніші борделі Центральної Африки, мої пташенятка, звідки нема вороття, і навіть про сьогоднішню екзекуцію згадуватимете з розчуленням… Нехай поласують вами брудні готтентоти, і ви зрозумієте, від чого відмовились у мадам Блюто! Ну, ну! — прикрикнула на наглядача. — Не забувай, що кожний твій удар коштує мені не менше долара! І — годі! На сьогодні вистачить! Зникніть! — махнула молодикам. — А ти, — пнула ногою Мелані, — лягай вгору задом у ліжко і подумай… Усім вам раджу подумати!

І мадам Блюто пішла, не забувши прихопити зі столу недопиту пляшку шампанського.

Кілька днів вони блукали по Танжеру. Бонне іноді таємниче зникав кудись на дві-три години, та на всі прямі й непрямі запитання Анрі відбувався або жартами, або просто відмовчувався.

Дубровський був терпеливіший за друга, хоча, ставлячи себе на місце Анрі, цілком виправдовував його: хто й коли з закоханих відзначався розсудливістю?

Вешталися вони з легкої руки комісара по ресторанах і корчмах. Спочатку це не сподобалося Сергієві, та він помітив, що Бонне п'є каву або, на крайній випадок, легке вино, й зрозумів комісара: іноді на слід наводить якась незначна деталь, і Бонне шукав її. Заводив довгі розмови з кельнерами, жартував з дівчатами-офіціантками і навіть портовими повіями.

Сьогодні вранці він запізнився на снідання і, не чекаючи запитання Анрі, пояснив:

— Зараз маємо час, можете не поспішати і спокійно пити свою каву.

— Колись ви доконаєте мене, — буркотливо почав Анрі. — Я не бачу сенсу у ваших ресторанних мандрах. Як на мене…

— Ви не комісар поліції, а журналіст, Анрі, — відмахнувся Бонне, — і це накладає відбиток на склад вашого характеру. Та, смію вас запевнити, у нашій справі зайва поспішливість…

— Я чув це від усіх знайомих поліцейських, і кожен казав це, наче відкриваючи Америку.

— Хочете підкреслити, що я — не першовідкривач? — не образився Бонне. — Але ж вам буде важко довести, що всі ми змовились.

— Нема правил без винятку, а в нашому випадку оперативність і настирливість мають особливе значення.

— Таке я чув від усіх зацікавлених у розкритті злочину. Не думали ж ви, що я візьму службового пса і розшукуватиму злочинців по запаху?

— Люсьєн, милий, — жалібно мовив Анрі, — пообіцяйте мені прискорити пошуки.

Збоку це прохання виглядало наївним, навіть комічним, і Сергій не втримався від посмішки, Бонне по-змовницьки підморгнув йому. Вони розуміли один одного мало не з погляду, і їхня взаємна симпатія все зростала.

Дубровському подобався відкритий характер комісара і його прямодушність; дещо бентежила прямолінійність та обмеженість Бонне у справах, не зв'язаних із службовими обов'язками, та гарно було те, що Люсьєн мав голову на плечах, а це, як відомо, притаманно не кожному поліцейському комісарові. Крім того, був він людиною чесною, на котру можна покластися у важку хвилину, і, безумовно, хороброю.

— Я вже пояснював вам, Анрі, — мовив Бонне, — що ми перебуваємо в суверенній країні, і справа розшуку злочинців — прерогатива марокканської поліції. Я допомагаю їй за погодженням з міністром внутрішніх справ. Лише допомагаю! — засміявся. — Ну, а ви вже допомагаєте мені.

— Чи не забагато помічників? — запитав Дубровський.

— Хіба ж у цьому справа… — скрушно похитав головою Бонне. — Коли б я зараз зустрів цього Ангеля, зміг би лише розкланятись із ним. Треба раніше довести його злочин — тепер він тільки посміється з нас. Жоден прокурор не дасть вам ордера на його арешт.

— Відомий воєнний злочинець, — знизав плечима Дубровський. — На його совісті тисячі жертв…

— Якого нема в списках воєнних злочинців. До того ж, вам уже казали, що Інтерпол не займається такими злочинами.

— Вбити одну людину — злочин карний, він підлягає нашій компетенції. Вбити сотні тисяч…

Бонне замахав руками.

— У. мене є інструкції, Серж, і я не маю права переступити їх.

— Що робитимемо сьогодні? — обірвав суперечку Анрі.

— Кельнер, три мартіні!..

Ця своєрідна відповідь Бонне розсердила Анрі. Зібгав серветку, відкинув роздратовано.

— Легше за все прохолоджуватись у залі з кондиційованим повітрям… — почав на високому тоні.

Комісар не дозволив йому зірватися:

— Трохи зачекаємо на одну людину. Можливо, мені подзвонять…

— Ну, добре… — одразу здався Анрі, та закінчив усе ж буркотливо: — Я не питиму мартіні, Люсьєн, коктейль гарячить мене, а тут і без того жарко.

— А кондиційоване повітря?

— Знущаєтесь?

— Поновлюю рівновагу. Не хочу, щоб рахунок був на вашу користь.

— Скажіть, Люсьєн, вас колись пошивали у дурні?

— Гол у мої ворота?